Ви є тут

Акт і потенція

АКТ і ПОТЕНЦІЯ

Античність. Як філос. терміни поняття А. (дійсність, грец. ένέργεια, лат. actus) і П. (можливість, грец. δύναμις, лат. potentia) були вперше введені Арістотелем. Дана термінологічна пара служить у Аристотеля для характеристики відносин між здатністю зазнавати будь-яких змін та її реалізацією (Метафізика 1065b 14-20). Рух відноситься до здатності руху як сутність до матерії цієї сутності (там же 1048b 9). Поширивши пріоритет актуального, що забезпечує сталість природи і вічність єрархічно впорядкованих космічних сфер, на все суще, Арістотель прийшов до думки про необхідність існування акту, позбавленого будь-якої потенційності. Таким чистим актом є, за Аристотелем, Бог, якого він визначає також як «нерухомий Першорушій» (там же 1072а 25) і першопричину (πρώτη άρχή). Як чистий акт, Бог вільний від усього матеріального, тобто являє собою чисту діяльність мислення; ця діяльність мислення Бога спрямована на самого Бога, і тому Він є «мисленням мислення» - νόήσις νόήσεως (там же 1074b 34). Розрізняючи розум актуальний і потенційний (Про душу 3), Арістотель поширює це розходження і на людське мислення.

Нове трактування арістотелівської концепції актуального і потенційного стосовно до розуму запропонував перипатетик Олександр Афродисійський (кін. II - поч. III в.). Він розділив розум на три частини: 1) потенційний, або матеріальний; 2) здатний мислити, 3) актуальний, або творчий. Актуальний розум Олександр Афродисійський ототожнював з Божественним розумом, описаним Аристотелем в 12-й книзі Метафізики, і різко відмежовував його від перших двох розумів, що характеризують людське мислення. Ця теорія зіграла важливу роль у рецепції арістотелівської філософії в арабо-мусульм. світі і в середні віки західноєвроп. схоластики.

Середні віки. Завдяки пізньоантичним неоплатонічним і араб. коментарями Арістотеля поняття А. і П., перекладені ще Боецієм на лат. мову відповідно як actus і potentia, були асимільовані в середні віки схоластики. Великі труднощі викликало вчення Арістотеля про А. і П. стосовно до розуму; спочатку в арабському, а потім у лат. перекладах твір Олександра Афродисійського "Про розум" було інтерпретовано як вчення про два різні розуми - «потенційний» і «актуальний». Через аль-Кінді, аль-Фарабі, Авіценну (Ібн Сіна) і Аверроеса (Ібн Рушд) це вчення проникло в Зах. Європу і було в XIII в. представлено Сигером Брабантським як справжнє вчення Арістотеля; згідно з яким, «потенційний розум» (intellectus possibilis) повністю відділений від «актуального розуму» (intellectus agens); розум людини причетний до двох розумів і внаслідок цього двоїстий: завдяки першому, загальному для всіх людей (за своєю природою володіють розумом), людина пізнає абстрактні поняття, завдяки другому - розумно діє. Згідно ж Томи Аквінського, в людині обидва розуми (agens et possibilis) складають єдине ціле і є найвищою частиною людської душі; розум людини - особове, а не безособове і не абсолютне начало; цим людський розум відрізняється від Божественного розуму: тільки в Бозі розум мислить самого себе. Тома Аквінський піддав критиці як неоплатонічне уявлення про неважливість і вторинності тілесного буття для пізнання Бога, так і концепцію аверроізму, згідно з якою первинної є не індивідуальна, а світова безособова душа, спільна для всіх розумних істот. Людська особистість, згідно Томи Аквінського, являє єдність душі і тіла; душа нематеріальна і безсмертна, але діє і мислить тільки через тіло.

Відповідно до Томи Аквінського, «буття» (esse) конкретної речі є те, як ця річ існує в дійсності - actu esse (Summa theologiae I, 4, 1 ad 3). Повноту всього актуально сущого, тобто сутнісного і акцидентального буття всіх речей Тома Аквінський визначає як «актуальність всіх актів» - actualitas omnium actuum (De potentia 7, 2 ad 9). Особливу новизну філософії Томи Аквінського становить використання понять А. і П. для прояснення відносин між сутністю та існуванням. Існування будь-якої речі відноситься до її сутності як акт до потенції. Тільки Бог, сутність Якого збігається з існуванням, є чистим Актом, всяке ж конечне суще, в т.ч. нематеріальне (напр. ангели), володіє потенцією, що обмежує актуальність його буття.

Певні складності викликало онтологічне трактування «абсолютно потенційного» (possibile absolutum). Відповідно до Томи Аквінського, «абсолютно потенційним» що-небудь може бути лише в рамках буття; неіснуюче, напр. химери та ін фантастичні істоти, не може володіти і потенцією. Основа «абсолютно потенційного» - нескінченність буття Бога, Який є Причина, Джерело і Зразок (exemplar) всього сущого; лише з волі Бога потенційно суще стає актуально сущим (Summa theologiae I, 25, 5). Диференціюючи онтологічне трактування потенції, запропоноване Томою Аквінським, Дунс Скот бачив зовн. матеріальну основу всього, що може прийти в буття (потенційного сущого) у всевіданні Творця, а його внутр. формальну основу - у сутності Бога як істинно Сущого (Ordinatio I, d. 36, q. 1, n. 48-66). Аналогічних поглядів дотримувався і Суарес. Дунс Скот, а слідом за ним Суарес ввели поняття віртуального акта (actus virtualis), проміжне між А. і П. Внутр. віртуальний акт буття переводить його з потенції в акт без дії будь-якого зовн. буття в акті. Тим самим Дунс Скот і Суарес відкинули принцип «все, що рухається, рухається чимось іншим» і, відповідно, перший томічний доказ буття Бога. У цих філософів потенція фактично зводиться до такого буття, актуалізації якого перешкоджає зовн. причина. Надалі цю лінію продовжив Лейбніц.

Новий і новітній час. Більшість філософів Нового часу, починаючи з Декарта, відкидали поняття А. і П., оскільки вважали їх непотрібними для конкретного наук. пояснення природи і як такі, що не враховують існування інерційного руху, що відбувається без дії зовн. причин. У ідеалістичній філософії (Фіхте, Гегель, Джентіле) зберігся один з аспектів поняття абсолюту як чистого акту (спонтанна діяльність мислення, що лежить в основі всієї реальності). Відродження тим А. і П. в сучас. період відбулося у філософії Брентано, в неотомізмі, спіритуалізмі (Бергсон, Лавелль), екзистенціалізмі (реабілітований, починаючи з К'єркегора, один з аспектів поняття реальної можливості), у філософії Хайдеггера і в філос. роздумах про сучас. фізику елементарних частинок (Гейзенберг).

Переклад з catholic.ru