Альберт Великий, св.

Альберт Великий був геніальним християнським мислителем ХІІІ століття, одним з найвідоміших творців середньовічної науки. Постулював автономію розуму в будуванні філософії і вважав, що таким чином він найповніше може послужити обороні християнської віри.

Альберт народився 1200 року в Швабії у родині лицаря. Під час навчання в Університеті Падуї він зустрів наступника св.Домініка Йордана з Саксонії OP. Захоплений духовністю і динамічним розвитком домініканців, у 1223 році вступив до новіціату Чину Проповідників (ОР).

Спочатку Альберт викладав в Колонії та інших німецьких містах, а 1240-1248 роках викладав у Парижі. Власне завдяки Альбертові Великому його найвідоміший учень Тома з Аквіну познайомився в Парижі з філософією Арістотеля, а також мисленням інших юдейських і арабських філософів.

Альберт Великий заклав підвалини синтези християнської думки, яка до сьогодні надихає філософів і богословів. Він цікавився також природничими науками. Спектр наукових зацікавлень святого був досить широким: від мінералології і ботаніки до богослов’я містичного життя.

Тринадцяте століття новим чином шукало дороги, яка змогла б привести до щастя і вічного спасіння. Альберт вплинув на творчість багатьох містиків, зокрема Екхарта, Тайлера і Сусо.

Три роки Альберт керував німецькою провінцією домініканців, а у 1260 році був іменований єпископом Ратізбони. Через два роки зрікся уряду і посвятився розважанням і науковим дослідженням. За деякий час на прохання Папи Урбана IV проповідував у Німеччині і Чехії, закликаючи до участі у христових походах для оборони християн в Святій Землі.

У 1274 році святий брав участь у засіданнях Ліонського Собору, у 1277 році в Парижі обороняв науку свого учня Томи Аквінського перед несправедливими звинуваченнями зі сторони деяких професорів. Тома власне із знань, отриманих від вчителя Альберта, зміг створити синтез загальнолюдської і християнської думки.

Альберта беатифікували ще у 1622 році, а святим його проголосив у 1931 році Папа Пій ХІ. Повернутись саме до цієї великої схоластичної традиції, яка в центр ставила не тільки Бога, але також і людський розум, у енцикліці Fides et ratio закликав  Іван Павло ІІ.