Алоізій Степінац, бл.

Блаженний кардинал Алоізій Степінац народився у Брезаріче Загребської єпархії (Австро-Угорська імперія) 8 травня 1898 року. Після здобуття початкової освіти навчався в ліцеї при Загребській семінарії, але після отримання атестата був посланий на італійський фронт, де його взяли в полон 1918-го року. У 1919 році, повернувшись до Хорватії, вступив на аграрний факультет університету, але 1924 року повернувся до підготовки до священства. Алоізій Степінац навчався в Римі, де 1930 року його висвятили на священика. У 1931 році виїхав до Хорватії, де з січня 1929 року правив сербський король Олександр. Ситуація в Хорватії була важкою, оскільки влада прагнула будь-якою ціною викорінити католицтво на користь православ'я – державної релігії. При відсутності будь-якого конкордату з Ватиканом католиків вважали громадянами другого сорту і вони не мали таких прав, як православні.

Отець Степінац працював у Курії і став першим директором єпархіального відділення «Карітас». У 1934 році Папа Пій XI призначив молодого Степінаца, йому було всього 36 років, єпископом-помічником Архиєпископа Загребського монсеньйора Бауера. У 1937 році він замінив його на єпископській кафедрі та незабаром очолив Югославську єпископську конференцію. У 1941 році Хорватія отримала незалежність у результаті нацистської політики під режимом Анте Павеліча, який, за прикладом Гітлера і Муссоліні, почав переслідувати меншини (євреїв, циган, сербів і дисидентів). Серби на території Хорватії опинилися в протилежній ситуації порівняно з колишнім режимом. Архиєпископ Алоізій Степінац відразу ж встав на захист переслідуваних, заборонивши всякий процес проти православних, а також заборонивши їхнє перехрещення в разі переходу в католицтво. Архиєпископ Загребський звернувся з листом до Павеліча, вмовляючи його не чіпати невинних сербів, а в листі від 20 листопада 1941 року закликав до «повної поваги особи, незалежно від віку, статі, релігії, національності та раси».

Позиція на захист меншин, про яку він заявив публічно, викликала негативну реакцію німців. Один з представників режиму прокоментував: «Якби єпископ у Німеччині озвучував такі промови, він би не зійшов живим з кафедри». Павеліч відправив до Ватикану делегата, щоби вимагати усунення Архиєпископа з посади. Після закінчення Другої світової війни стався новий переворот: 8 травня 1945 року в Загреб вступили партизани Тіто, які почали систематичну війну проти релігії, заарештовуючи і засуджуючи до страти противників комуністичного режиму. 17 травня 1945 року заарештували і Степінаца, проте 3 червня Тіто звільнив його з певною метою: зажадав в Архиєпископа відокремитися від Церкви і заснувати національну хорватську Церкву.

Алоізій Степінац рішуче відмовився, що спровокувало нові спалахи переслідувань. 22 вересня того ж року Архиєпископ Степінац опублікував листа хорватського єпископату, в якому йшлося про несправедливість переслідувань Церкви. Уряд відреагував посиленням переслідувань, а у вересні 1946 року Степінаца заарештували, і близько місяця тривав процес на основі неправдивих свідчень і наклепу.

Архиєпископа засудили до 16 років примусових робіт за відмову створювати національну Церкву. У жовтні 1946 року Степінаца помістили в одиночну камеру, де він пробув до 1951 року, а потім помістили під домашній арешт у Крашічі. 12 січня 1953 року Папа Пій XII звів Степінаца в сан кардинала, публічно виступивши із засудженням режиму, який заборонив Архиєпископу бути присутнім на церемонії. У результаті Тіто припинив всі відносини зі Святим Престолом. У 1953 році Степінац важко захворів, також поліцитемією, але з мужністю терпів біль і негаразди. Архиєпископ помер 10 лютого 1960 року, молячись за своїх переслідувачів. Після смерті поліція наказала знищити всі органи покійного, щоби перешкодити вірянам всіляко вшановувати його мощі. З дня похорону Алоізія Степінаца 13 лютого 1960 року не припинялися паломництва до кафедрального собору Загреба до його гробниці. Його молитовній підтримці приписують безліч чудес і зцілень. Процес беатифікації Алоізія Степінаца почався в Римі 1981 року і закінчився урочистою церемонією, яку провів у Загребі Папа Іван Папа II 3 жовтня 1998 року.

Наведемо уривок з листа кардинала Алоізія Степінаца, датованого 26 березня 1958 року і адресованого єпископові Скоп'є монсеньйорові Цекаде.

«Ти запитуєш, чи може зробити що-небудь єпископат для мого звільнення у зв'язку з 60-м днем народження. Відповідаю тобі коротко. На мою скромну думку, вже занадто пізно. (...)

Коли лікарі попросили владу відправити мене на море, у відповідь мені сказали подати заявку. «Ніколи!» – такою була моя відповідь. Краще померти тут, аніж створити враження, що Церква йде на поступки, причому всього-лишень через здоров'я вбогого єпископа. І не сумнівайся, що ця звістка розійдеться швидко, щоб ввести народ у спокусу, в оману. Той, з ким учинили вкрай несправедливо, тепер, на їх думку, повинен просити про милість, щоб показати їхню правоту, а не Церкви, коли вона піднімає свій голос проти їхньої неправди ( ...). ... Дуже прошу тебе – будь твердим у сподіванні про майбутнє нашої Церкви. Навіть якщо я тут помру, віддам охоче моє життя за Бога і за Католицьку Церкву. Молю Бога кожного дня сподобити мене сто разів померти, аніж змусити народ засумніватися через мій найменший прояв слабкості. Бог ніколи не може бути переможеним».