Автокефалія

Автокефалія (з грец. αύτός – сам, κεφαλή – голова) – принцип самоврядування помісних Православних Церков, котрий, як правило, відповідає національному критерію та зумовлений незалежним політичним ладом країни. Принцип А. регулює також інституційні відносини між помісними Православними Церквами.

Принцип А. законодавчим шляхом був запроваджений імператором Юстиніаном І  і був покладений в основу т.зв. пентархії (від грец. πέντε – п'ять, άρχή – початок), тобто моделі колегіального церковного управління, що здійснювалося за згодою п'яти головних патріархатів древньої Церкви – Римської, Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської (з 1589 Римський патріархат, не згаданий у Константинопольських диптихах після 1054 року, був замінений Московським патріархатом, який був прирівняний до стародавніх по честі й отримав при цьому 5-е місце). Користуючись абсолютною самостійністю у справах внутрішнього управління, вони повинні були перебувати у церковному сопричасті один з одним, а єпархії, що входять до їх юрисдикції, зобов'язані були перебувати з ними у згоді;  це повинно було забезпечити єдність Церкви. Ґрунтуючись на концепції пентархії, грецька  церковна традиція до теперішнього часу розрізняє статус п'яти головних патріархатів православного світу (Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський та прирівняний до них Московський) та ін. автокефальних Церков. Серед головних патріархатів Константинопольському належить першість честі першого серед рівних.

Із середини V ст. в історії Візантійської Церкви зафіксовано існування автокефальних архиєпископій, незалежних від місцевих митрополитів, що безпосередньо підпорядковувалися патріарху. Надалі статус А. став надаватися і помісним Церквам; першою А. була надана Церкві Кіпру на I Ефеському соборі.

Значення терміну А. в історії Православних Церков змінювалося. Якщо спочатку незалежність окремих Церков ґрунтувалася на територіальній ознаці, то надалі її критерієм стала етнічна ознака. Особливого розвитку А. отримала у XIX-XX ст.ст. серед Православних Церков Балканського півострова, Центральної та Східної Європи, що перебували під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Сучасні А. виникли під безпосереднім впливом політичної історії країн цих регіонів: після завоювання національної незалежності було проголошення А. відповідної національної Церкви. Легітимність А. досягалася наданням цій Церкві особливого томосу (патріаршого акта про її канонічне визнання) з боку Константинопольського патріархату. У ході історичних процесів різні помісні Церкви то набували, то втрачали А.: напр., Константинопольський патріархат надавав А. Болгарській Православній Церкві у 932, 1234 і 1946 роках, Сербській Православній Церкві – у 1218 та 1879 роках. А. Російської Церкви, встановлена de facto після самостійного поставлення російськими  єпископами митрополитом Йони у 1448 році, не була формально визнана Константинопольськими патріархами; лише після піднесення до патріаршої Гідності російського митрополита Йова у 1589 році Константинопольським патріархом Єремією II А. Російської Церкви разом з її патріаршим очолюванням була затверджена на Константинопольському соборі 1593 року. Константинополь також надав А. Елладській Православній Церкві (1850 р.), Румунській Православній Церкві (1895 р.), Польській Православній Церкві (1924 р.) й Албанській Православній Церкві (1937 р.). З виникненням нових А. система пентархії в середині XIX століття була остаточно підірвана, але не скасована. Останнім формальним діянням цієї системи став Константинопольський собор 1872 року, на якому був засуджений філетизм – використання етнічної ознаки в якості підстави для поширення юрисдикції помісних Православних Церков. Спробою узгодити древній принцип пентархії та реальний стан помісних Православних Церков у XX ст. стало скликання Всеправославних зборів як органу прямого представництва всіх автокефальних Церков.

Зберігаючи єдність у вірі, сопричастя в таїнствах і узгодженість в канонічних нормах, автокефальні Церкви володіють правом повної автономії внутрішнього управління згідно з власним статутом і церковно-адміністративними приписами: кожна автокефальна Церква має самостійне джерело влади і управляється синодом, на чолі якого стоїть патріарх, архиєпископ або митрополит; вона користується самостійністю у адм. і судовій сфері, канонізує нових святих і т.д.

Єдність автокефальних Церков виражається також у спільному літургійному служінні і у внесенні імен їхніх предстоятелів в диптихи, оголошувані на літургії. Всі автокефальні Церкви рівноправні, однак у диптихах вони займають різні місця, згідно з почесними привілеями однієї Церкви перед іншою. У диптихах Константинопольської Церкви існуючі 14 автокефальних Церков розташовуються по честі в наступному порядку: Константинопольський патріархат, Олександрійський патріархат, Антіохійський патріархат, Єрусалимський патріархат, Московський патріархат, Сербська Правосл. Церква, Румунська Правосл. Церква, Болгарська Правосл. Церква, Грузинська Правосл. Церква, Кіпрська Правосл. Церква, Елладська Правосл. Церква, Албанська Правосл. Церква, Польська Правосл. Церква, Правосл. Церква Чеських земель і Словаччини. Диптихи Російської Правосл. Церкви згадують також Правосл. Церкву в Америці, а місце Грузинської Правосл. Церкви визначають після Московського патріархату. Ці відмінності свідчать про проблему автокефалії в сучасному правосл. світі, оскільки Константинопольський патріархат, грунтуючись на церковно-правових установах, що підтверджують його право на виняткову юрисдикцію над правосл. діаспорою, також вважає надання автокефалії  виключно своєю прерогативою. У зв'язку з цим Константинопольський патріархат не визнає законність автокефалій, наданих іншими помісними Правосл. Церквами, напр., томос про автокефалію, дарований Російською Правосл. Церквою Правосл. Церкві в Америці в 1970.

Статусом, близьким до автокефалії, з певними обмеженнями самостійності помісної Церкви, є автономія. Предстоятелі автономних Церков, на відміну від предстоятелів автокефальних Церков, не обираються єпископами даної Церкви, а призначаються главою Церкви-матері. Статут автономної Церкви затверджується Церквою-матір'ю, а глава автономної Церкви підсудний вищій судовій владі Церкви-матері. В даний час існують 4 автономних Церкви  –  Синайська, архиєпископ якої рукопокладається Єрусалимським патріархом, Фінляндська Правосл. Церква, Церквою-матір'ю якої є Константинопольський патріархат, а також Японська і Китайська Правосл. Церкви в юрисдикції Московського патріархату.