Беатифікація

Беатифікація (лат. Beatificatio, від лат. Beatus - «щасливий, благословенний») – зарахування померлого до лику блаженних в Католицькій Церкві. Не слід плутати з канонізацією, в ході якої відбувається зарахування праведника до лику святих.
Розмежування між беатифікацією і канонізацією було введено в 1642 році Папою Урбаном VIII. З цього ж часу беатифікація є необхідним етапом для початку процесу канонізації. Перша беатифікація за новими канонами була проведена стосовно Франциска Сальського в 1663 р. Папою Олександром VII. Папа Бенедикт XIV встановив головний перелік вимог до процесу беатифікації:

• перевірка ортодоксальності творів (якщо є),
• оцінка проявів чеснот,
• наявність факту чуда, що відбулося після смерті кандидата за молитвою до нього (це вимога необов'язкова для мучеників).

Реформи процесу беатифікації також проводилися Папами Павлом VI і Іваном Павлом II.

Хід процесу
Процес беатифікації починає, як правило, єпархія, на території якої розташована могила праведника. Єпархія представляє кандидатуру до Ватикану і отримує від Святого Престолу рішення «nihil obstat» (відсутні заперечення) на початок процесу беатифікації. З цього моменту померлого офіційно іменують титулом «слуга Божий». Зазвичай рішення «nihil obstat» дається не раніше ніж через п'ять років після смерті праведника, однак Папа може своїм рішенням скоротити цей строк або взагалі скасувати. Найбільш відомими випадками скасування п'ятирічного терміну були рішення Пап щодо кандидатур блаженної Терези Калькутської і Папи Івана Павла II.
Далі створюється ініціативна група, яка починає збір матеріалів про життя померлого та свідоцтв про його життя і посмертні чуда, свого роду досьє на кандидата. Досьє повинно включати свідоцтва про праведне життя кандидата і про чуда, що відбулися за його заступництвом. Інформація про чуда обов'язково повинна бути перевірена спеціальною медичною комісією. Також збираються докази про відсутність незаконного культу, оскільки до проголошення людини блаженним дозволені лише особисті форми вшанування праведника. Ініціативна група призначає постулатора – людину, компетентну у вченні Церкви і богослов'ї, що представлятиме кандидатуру майбутнього блаженного на єпархіальному рівні і, пізніше, у Ватикані.
Наступним етапом є єпархіальний процес, в ході якого єпископ і спеціальна комісія розглядають досьє, і, у разі позитивного вердикту, передають його до Ватикану.
У Ватикані, в свою чергу, проводиться подоба судового процесу, на якому розглядаються як доводи прихильників беатифікації слуги Божого, так і доводи її противників (останніх до 1983 р. призначали в обов'язковому порядку і називали «адвокатами диявола»). Якщо процес завершується на користь кандидата, то справу розглядає ватиканська конгрегація у справах святих. Остаточне рішення про причислення слуги Божого до лику блаженних приймає Папа.
У ході урочистого проголошення нового блаженного, яке зазвичай (але не завжди) проходить в соборі святого Петра,  відкривається покрита тканиною ікона блаженного і співається гімн «Te Deum».