Целібат

Целібат (Caelebs – безшлюбний, безшлюбність); 1) загально – безшлюбний стан через природню ваду, з потреби, через вільний вибір; 2) релігійний – обраний або необхідний з релігійних міркувань (в деяких нехристиянських релігіях – духовенство); 3) євангельський – прийнятий добровільно з євангельських мотивів (слів та прикладів Христа й апостолів); 4) священичий – целібат духовенства в Католицькій Церкві.

Від початку Церкви багато чоловіків і жінок відмовилися від шлюбу, щоби досконало присвятити себе справам Божим – як особи світські, богопосвячені чи духовенство. Стимулом для них було чисте  життя Христа, Його Матері, Опікуна, апостолів Івана та Павла; а також порада Ісуса: «Бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може зрозуміти, нехай розуміє» (Мт. 19,12; 29-30). Наче коментарем до слів Христа є слова Павла (1 Кор. 7, 32-34) про значення вільного стану та чистоти для служіння Царству Небесному.

У перші століття священичого целібату часто дотримувалися спонтанно. З часом практика і право набули різних форм на Сході й на Заході.

У Східній Церкві висвячували одружених, але при вищих свяченнях не дозволяли вступати в шлюб (синод в Анцижі 314 р.). Неодружених єпископів висвячували; одружених – після закриття жінки в монастирі (Трулянський синод 692 р.). Деякі Церкви запроваджували целібат пізніше, принаймні частково. Його вважали більш корисним для Церкви. Другий Ватиканський Собор підтвердив практику Східних Церков (DK 16).

У Західній Церкві синод в Ельвірі (305–306) заборонив духовенству всіх рівнів мати подружній зв'язок. Папа Сиріцій поширив це право у всьому світі. В ХІ ст. однією з цілей так званих «григоріанських реформ» (Григорій VII, 1074 і 1075 рр.) був целібат духовенства. Латеранський собор (1139) визнав вищі свячення забороняючою перешкодою для шлюбу. За деякий час їх визнали перешкодою руйнуючою. Під час наступних століть целібат священиків був предметом обговорень, суперечок, реформ у різних країнах. Кодекс канонічного права (1917) подав точне формулювання. II Ватиканський Собор підтвердив правила целібату священиків.

Євангельський целібат має характер приватний або публічний (пов'язаний з канонічним станом – богопосвяченим або священичим). Церковне право постановляє: все духовенство (в Римській Церкві) зобов'язане дотримуватися целібату; гріх проти чистоти є також святотатством (канон 132 § 1, положення підтвердив ІІ Ватиканський Собор). Закон целібату забороняє шлюб і робить його недійсним; зобов'язує зберігати досконалу чистоту.

Євангельський целібат може бути обґрунтований у світлі віри. Найлегше розуміють його ті, що отримали «дар» Божий і бережуть його. Церква багато разів пояснювала богословське значення целібату, спростовуючи звинувачення. Всебічно обговорив це питання Павло VI у своїй енцикліці «Sacerdotalis caelibatus». Там він серед іншого представляє: а) христоцентричне значення целібату (з огляду на уподібнення до Христа в безмежній любові до Отця і в невинності); б) еклезіологічне значення (з огляду на свободу, гнучкість і здатність целібса присвятити себе благу народу Божого); в) есхатологічне значення – як свідчення про нове життя в Царстві Божому.

Церква прагне автентичних, рішучих покликань «для Царства Небесного». Грішників закликає до покаяння, у безнадійних випадках уділяє диспенсу, повертаючи до світського стану.