Ви є тут

Егоїзм

Егоїзм (Ego – я; Egoismus – самолюбство) надмірна любов до самого себе – особистий егоїзм – призводить до того, що людина має на увазі тільки свою особу, власну користь і задоволення, найчастіше на шкоду іншим; все оцінює зі свого пункту бачення, прагне для себе виняткових умов. Виявом егоїзму є егоцентризм («Я» як центр всього), що призводить до егоїзму, пов'язаного з надмірним замилуванням собою, некритичним самолюбством та хворобливими спробами зосередити на собі увагу і зусилля усіх інших. На цьому тлі доходить до самозакоханості у поєднанні з сексуальністю (аутоеротизм, нарцисизм).

Егоїзм також виливається в зарозумілість, хвалькуватість, нещирість, відсутність толерантності; стає джерелом неправильного ставлення до інших, виражається у нечутливості на потреби інших, а також у несправедливому черпанні в них користі. Егоїзм лежить в основі так званої соціальної нечутливості. У переносному сенсі існує також колективний егоїзм, в якому виняткову увагу приділяють добробуту власної сім’ї (сімейний егоїзм), класу (класовий егоїзм), організації, нації (національний егоїзм), або держави; благо групи вважається єдиним ціннісним критерієм.

Особливо небезпечним явищем є національний егоїзм (так званий шовінізм, націоналізм). Він зазвичай поєднується з мегаломанією, коли своєму народу надмірно приписують виняткову велич або особливе послання іншим народам. Національний егоїзм виражається у зневажливому ставленні до інших країн, не бажанні ділитися з ними своїми дібрами, накиданні свого панування. Нація стає розсадником різних агресивних воєн.  Моральна оцінка – описані егоїстичні вчинки є морально поганими. Людина за своєю природою є соціальною істотою і, як така, не повинна егоїстично усамітнюватися у своїй групі.

Егоїзм перешкоджає нормальному людському співіснуванню, робить людину неопанованою у бажаннях та амбіціях, схиляє до соціальних конфліктів та схильності до кривдження інших. Егоїзм суперечить християнській любові, яка забороняє шукати себе і свого добра (1 Кор. 13, 5): Христос «не шукав того, що було добре для Нього» (Рим. 15, 03), «не прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28 ). Він вимагав і від своїх учнів, щоб любили інших (Євангеліє від Мт. 22, 37 і далі, Ів. 15, 12), бо якщо хтось хоче, щоб йому робили добре, то сам також має робити іншим добро (Мт. 7, 12), і всяке вивищення над іншими закінчиться приниженням (Мт 23, 12).

До власного тіла хоча й не треба ставитися з ненавистю (Еф. 5, 29), тому що воно є частиною тіла Христового (1 Кор. 6, 15; Містичне Тіло Христове) і храмом Святого Духа (1 Кор. 6, 19), але не варто турбуватися за нього надто багато (Лк. 12, 22). Треба його навіть «розпинати» з його пристрастями і похотями (Гал. 5, 24), тобто змагатися з самим собою (Лк. 9, 23), щоби життя, яке ніби втрачаєш, зберегти для вічності (Лк. 9, 24). Любов до себе можна мати тільки в Бозі та з погляду Бога, тобто, визнаючи власну цінність як Божий дар (2 Кор. 10, 17).

Християнин є членом Церкви, яка творить єдність з іншими. Тому жоден з ранніх християн «не називав своїм того, що він мав, але все вони спільне» (Дії 4, 32)