Кадило

Кадило (грец. λιβανωτός, пізніше λιβανωτήριον, лат. Fumigatorium, thuribulum, turibulum) – богослужбова посудина для кадіння – спалювання на вугіллі ладану або фіміаму в певні моменти богослужіння. Хоча терміни кадило і кадильниця (грец. Θυμιατήιον, лат. Incensorium) часто виступають як синоніми, в наш час кадильниця переважно означає стаціонарну посудину для кадіння, а кадило – переносну.

Кадіння ароматичних смол з глибокої давнини було частиною культу в різних релігійних традиціях. У старо-завітній скинії воскурення фіміаму відбувалося як на золотому жертовнику воскурень (Вих. 30, 1-10), так і в золотих кадильницях (Лев. 16, 12; 4 Цар. 25, 15, порівн. Євр. 9, 4), що були, зокрема, приладдям столу для хлібів приносин (Вих. 25, 29; 37, 16). 12 золотих кадильниць згадані серед приношень начальників 12 колін Ізраїлю (Числ. 7). Кадильниці використовувалися і після побудови Єрусалимського храму (3 Цар. 7, 50; 4 Цар. 25, 15), причому тільки священиками (2 Пар. 26, 16-19). У масоретському тексті Старого Завіту використано 2 слова: mahtah (грец. πρεϊον, лат. Turibulum; Лев. 16, 12; Числ. 16, 17; 17, 11) і miqteret (грец. Θυμιατήιον, лат. Turibulum; Єз. 8, 11; 2 Хр. 26, 19), які, ймовірно, позначали різні конструкції кадильниць: невеликого розміру на довгій ручці і ширшу на вертикальній підставці; другий термін міг позначати взагалі посудину для перенесення вугілля. В Одкровенні Іван Богослов говорить про золоту кадильницю в руках ангела (Одкр. 8, 3.5).

З введенням в християнське богослужіння використання ладану (IV ст.) була запозичена форма кадильниці, що вживалася в античних язичницьких культах – невелика металева чаша, підвішена на трьох ланцюжках до металевого кільця; така форма відома по пам'ятниках християнської іконографії, починаючи з V ст. Існували й стаціонарні кадильниці, що ставилися на підлогу або прикріплювалися, наприклад, до ківорію. Від VI-VII ст. збереглися бронзові кадильниці (на ланцюгах) з сиро-палестинського регіону, а також кадильниці на підставці, часто прикрашені рельєфним орнаментом із зображеннями сцен з священної історії. Збереглися свідчення про використання різних видів кадильниць на Заході: згідно Liber Pontificalis, одна стаціонарна кадильниця із золота була подарована імператором Костянтином I Латеранській базиліці, інша встановлена в соборі Св. Петра при Папі Сергії I; зображення кадильниці на коротких ланцюгах можна побачити на мозаїці VI ст. в базиліці Св. Віталія в Равенні. До XI ст. конструкція підвісної кадильниці була вдосконалена: щоб вугілля не випадало при кадінні, чаша була забезпечена кришкою з отворами, часто з верхом у вигляді хреста; для зручності накладання ладану був доданий ще один ланцюжок. Щоб регулювати висоту кришки над корпусом, не знімаючи кадильниці з руки, ланцюжок для кришки (з кільцем, що надягають на палець) стали просмикувати через отвір посередині диска, на якому закріплені решта ланцюжків і за який тримають кадильницю. Такий пристрій кадильниці став переважаючим як на Заході, так і на Сході. У XV-XVIIст. російські майстри виготовляли кадильниці у вигляді моделей храмів, найбільш вишукані з них виконані із золота і прикрашені дорогоцінними каменями.