Ви є тут

Канонізація

Канонізація (лат. canonizatio) – акт, за допомогою якого Церква виносить судження, яке проголошує померлого члена Церкви святим. У теперішньому часі в Католицькій Церкві урочистий акт К. здійснює Папа Римський; процес зарахування до лику святих має два ступені – беатифікацію (зарахування до лику блаженних) і власне К, що представляє остаточне судження про святість раніше беатифікованої особи.

Актом К. Церква вустами Папи оголошує, що новопроголошений святий «нині царює з Ісусом Христом в небесній славі», тому К. іноді називається «прославлянням». К. запроваджує офіційне шанування святого у всій Церкві, яке полягає у внесенні його імені в літургійні календарі, в літургійні тексти Міссалу і бревіарій, у можливому посвяченні йому храмів, у шануванні його мощей і сакральних зображень і т.д.

Історія. Віруючі ранньої Церкви шанували мучеників як досконалих християн й іменували їх святими, оскільки ті показали вищий доказ любові, віддавши своє життя за Христа; тому перші християни звертали до мучеників молитви про заступництво. Місце і час загибелі мученика, а також його мощі й гробниця шанували священними не тільки його родичі, а й уся Церква, а день його смерті вносили до церковного календаря.

До кінця періоду переслідувань християн у Римській імперії церковне шанування поширилося також на тих, хто, не прийнявши мученицької кончини, показав своїм життям зразок християнської досконалості, на Отців і Вчителів Церкви, видатних місіонерів і тих, хто прославився справами милосердя, а також на старозавітніх патріархів і пророків.

Починаючи з VI ст. шанування мучеників і їхніх мощей стало дуже поширеним. Єпископи почали складати каталоги мучеників, організовуючи церемонії рекогніціі (обстеження) і перенесення молей для того, щоби покласти їх під вівтар в одному з найбільш значних або нових храмів, присвячених цьому святому. Цей період також відзначений розвитком агіографії. На синодах у Франкфурті 794 року і в Майнці 814 року визначили процедуру, що санкціонувала шанування святих і встановлені правила дослідження їхнього життя і посмертної слави.

Перехід від народної та єпископської К. до папської спочатку був майже невідчутним: народ разом з єпископами все частіше звертався до Папи Римського для додання більшої урочистості шануванню місцевих святих. Найбільш раннім випадком участі Папи стала 993 року К. Ульріха Аугсбургского Папою Іваном XV. У XIII ст. при Григорію IX «папська привілегія» в К. стала універсальним правилом Церкви і мала досить складну процедуру. Під час К. Франциска Ассизького 1228 року вперше була вироблена процедура К., в основних рисах вона зберігається і донині.

У результаті реформи Церкви, яку розробили і прийняли на Тридентському соборі, Папа Сікст V буллою «Immensi Aeterni Dei» (1588) заснував серед 15 Римських згромаджень, призначених для виконання основних функцій управління Католицькою Церквою, конгрегацію обрядів (Congregatio Rituum), яка займалася питаннями літургії і К. Конгрегація обрядів встановила нові правила К.; 1625 року прийняли рішення обмежити шанування тих святих, яких ще не канонізували. 1634 року Папа Урбан VIII опублікував Апостольське послання «Caelestis Hierusalem cives», в якому затвердив поширення шанування святих, канонізованих до 1534 року (canonizatio via cultus), і визначив суворий порядок нових К., в процесі яких святість повинна була доводитися серйозною документацією під час особливого процесу. Кардинал П. Ламбертіні, префект Конгрегації обрядів, в 1-й пол. XVIII ст. опублікував багато праць на цю тему, які й донині мають важливе значення. Ставши Папою Бенедиктом XIV, він продовжив публікації також під своїм мирським ім'ям.

На початку XVII ст. створили наукове товариство болландістів, що займалося систематичним збором усіх матеріалів, що стосуються життя святих. З початку XIX ст. спостерігався стрімкий підйом у розвитку історичних наук, що вплинув на всі церковні дисципліни, а також дослідження з К. Істориком, що сформулював сучасні критерії агіологіі, став Л. фон Пастор (1854-1928). 1902 року заснували історичне відділення Конгрегації обрядів, якому приділяли велику увагу і наступні Римські Папи. 1969 року Папа Павло VI розділив Конгрегацію обрядів, створивши дві нові установи: конгрегацію богослужінь і конгрегацію канонізації святих. 1983 року закінчився перегляд процедур К. оприлюдненням Апостольської конституції Івана Павла II «Divinae perfectionis Magister» і правил «Normae servandae», які утворюють чинне законодавство у сфері К.

Правовий аспект. У тому, що стосується безпосередньої процедури, «справи К.» або «справи святих» (causae sanctorum) діляться на дві категорії: «древні» та «сучасні». «Сучасними» називаються ті справи, в яких мучеництво або чесноти слуги Божого (тобто кандидата на К.) можуть бути доведені на підставі усних заяв свідків, які знали цього слугу Божого за життя. «Древніми» (або «історичними») називаються ті справи, в яких мучеництво або чесноти розглядають тільки на підставі історичних джерел.

Відповідно до сучасних норм К., проведення розслідування і кваліфікована думка про святість померлого християнина знову перейшли головним чином до компетенції єпархіальних єпископів і тільки на другому етапі – до компетенції Папи і його співробітників. Мета єпархіального розслідування – зібрати всі можливі свідчення і документи, що стосуються святості або мучеництва слуги Божого, аж до декларації достатньої моральної впевненості (certitudo moralis) у святості. Єпархіальне розслідування починається з призначення постулатора або представника позивача, яким може бути будь-який католик (звичайно йдеться про групу віруючих: парафії, єпархії, асоціації мирян або монахів). Постулатор представляє офіційне прохання (supplex libellus) про представлення справи єпископу, що є ординарієм того місця, де помер слуга Божий. Якщо справа буде офіційно представлена в іншому місці (наприклад там, де слуга Божий жив і працював більшу частину свого життя), то треба просити згоди цього ординарія. У проханні єпископу представляється коротка біографія слуги Божого, перелік його опублікованих творів і перший список можливих свідків. Єпископ зобов'язаний проінформувати інших єпископів своєї церковної провінції і попросити їх висловити у письмовій формі свою думку з цього питання, сповістити Святий Престіл, тобто Конгрегацію канонізації святих (яка має дати попередній дозвіл розпочати справу, т.зв. nihil obstat), і заснувати два органи попереднього розслідування: богословську комісію, мета якої – перевірити відсутність серйозних помилок в опублікованих творах, та історичну комісію для оцінки достовірності наданої документації, а в разі потреби – і для пошуку інших документів.

Наступний етап – призначення трибуналу під головуванням єпископа або його уповноваженого делегата; до складу трибуналу також входять охоронець правосуддя (promotor iustitiae) з функціями прокурора і нотаріус для офіційного складання актів. Головним завданням трибуналу є проведення опитування свідків, яке відбувається без участі постулатора, щоб гарантувати максимальну об'єктивність. Потім він повинен скласти акти, які містять усю письмову документацію, акти інформаційних процесів, проведених в інших єпархіях, і всі офіційні заяви позивачів і членів трибуналу. Після цього акти оголошують, тобто надають в розпорядження всіх позивачів справи для можливих додавань або виправлень, і в Рим скеровують копії актів, відповідних оригіналу, який зберігається в запечатаному вигляді в єпархіальному архіві й може бути розкритий тільки за згодою Конгрегації канонізації святих.

Документація, зібрана в єпархії, передається Конгрегації канонізації святих, яка перевіряє дотримання процедур і видає декрет про їхню дійсність; потім справу вивчають консультанти-історики, які повинні висловитися щодо достовірності документації з історичного погляду. Від них вона переходить до богословів, які оцінюють існування дійсної посмертної слави про святість або мучеництво (fama sanctitatis vel martyrii). Слава про святість є феноменом тільки релігійного характеру і полягає в глибокому переконанні  віруючих в тому, що та чи інша особа, відповідно до свого зразкового християнського життя, вже перебуває в небесній Церкві та заступається за людей перед Богом. На цьому етапі спеціально призначений релятор (судовий чиновник) закінчує складання positio, тобто офіційних зборів всієї документації, яка повинна містити: а) подання релятора, б) синтез всієї документації з доказом мучеництва або героїчного характеру чеснот (цей вираз означає, що людина впродовж довгого часу (diuturno tempore) у всіх своїх діях була керована вірою, натхнена любов'ю і зміцнена надією, і як наслідок цього – показала основні чесноти), в) історико-критичну біографію, базується на документації; г) процесуальну документацію, скеровану єпархією; д) думки богословів-цензорів; е) результати можливих експертиз (графологічної, богословсько-містичної та ін.); ж) декрет про справжність вчинків і творів. Вирішальною частиною positio є informatio, в якій треба чітко і коротко викласти історію справи, джерела та критерії, біографічні відомості та докази слави про святість або мучеництво з докладним викладом чеснот кандидата. Мучеництво має бути доведено і як факт (смерть з пролиттям крові слуги Божого), і у формальному аспекті, де наголошується на волі переслідувачів (odium fidei – ненависть до віри) і слуги Божого (прийняття мучеництво на славу Божу). Потім positio представляють Папі, який закінчує справу визнанням героїчних чеснот або мученицької смерті кандидата і оприлюдненням відповідного декрету.

Для беатифікації потрібне диво, визнане компетентною церковною владою відповідно до встановленої процедури, аналогічної беатифікаційному процесові загалом. Для К. потрібне диво, що сталося після беатифікації і відповідним чином доведене. Процедуру починає в тій єпархії, де сталося диво, місцевий ординарій, завдання якого – організувати дослідження події медичними експертами, заснувавши трибунал для збору документації. Розслідування в цьому випадку передбачає тільки опитування прямих свідків події, тоді як у розслідуваннях по чеснотах і мучеництві у разі потреби можуть вислухати і непрямих свідків, за умови, що вони надійні. Дуже важливі свідчення лікарів, які лікували людину, яка зцілилася в результаті дива (якщо йдеться про зцілення), і лікарняна документація в разі шпиталізації або операції. Потім документація передається Конгрегації канонізації святих. Справа про диво (super miro) закінчується декретом Папи про визнання дійсності дива.

Літургійний аспект. У давнину урочисті обряди К. збігалися з перенесенням мощей святого та їхнім становищем під вівтарем церкви. При папських К., починаючи з XIII ст., церемонії відбувалися, як правило, всередині римського собору Св. Петра. Починаючи з XVII ст. офіційне зображення блаженного або святого почали виставляти на Вівтарі Слави – творів скульптора Дж. Л. Берніні, розташованому в базиліці св. Петра в Римі. Тепер такі обряди відбуваються на площі св. Петра, щоби велика кількість народу могла взяти в них участь. При цьому виставляють два полотнища із зображенням нового блаженного або святого у внутрішній і зовнішній частині базиліки. Організація церемонії входить до компетенції сторони, що подала прохання справи, яка також повинна займатися складанням молитов для поминання святого в Літургії, встановленням дати літургійного святкування і необхідними для церемонії публікаціями; впродовж одного року з дня К. повинна бути організована урочиста Літургія в рідній єпархії святого, якому можуть бути присвоєні особливі почесні літургійні титули, наприклад покровитель місцевої Церкви або монашої конгрегації; йому можуть присвятити свято чи торжество, насамперед якщо йдеться про засновника монашого згромадження. Тепер під час Апостольських поїздок Папи К. нерідко відбувається в тому місці, звідки походить святий; в таких випадках в організації та проведенні церемонії бере участь уся місцева Церква, а не тільки делегації паломників, які вирушають до Риму.

Деякі статистичні дані. З початку понтифікату Папи Івана Павла II (1978) Конгрегація канонізації святих підготувала понад 1800 беатифікацій і К.; до 26 квітня 2004 року Папа здійснив 145 церемоній беатифікації, проголосивши 1330 блаженних, з яких 1031 є мучениками і 299 – сповідниками; він також зробив 50 церемоній К., проголосивши 476 святих, з яких 402 мученика і 74 сповідника. При Папі Іванові XXIII було канонізовано 10 святих, при Папі Павлі VI – 81. Зростання кількості К. обумовлене не тільки спрощенням процедур, але і появою в кінці XX ст. великої кількості свідчень про мучеників цього століття при різних політичних та ідеологічних режимах: можна сказати, що XX ст. стало періодом зростання odium fidei («ненависті до віри») і переслідувань християн. Розпочато справу про беатифікації католицьких мучеників Росії XX ст. У 2001 році на Україні у Львові Папа беатифікував російського мученика Леоніда Федорова, екзарха для католиків східного обряду в Росії.

Імена святих і блаженних, шанованих Католицькою Церквою, є в Римському мартиролозі (останнє видання – 2001); оскільки з часу останнього видання Римського мартирологу Папа Іван Павло II здійснив нові К. та беатифікації, треба мати на увазі, що навіть це видання не дає вичерпної інформації про всіх шанованих в Католицькій Церкві святих.