Казуїстика

Казуїстика (від лат. Casus – випадок) – частина морального богослов'я, яка застосовує загальні богословські принципи до окремих випадків, і ще вона вирішує проблеми, що виникають при цьому; в широкому значенні – метод розгляду окремих випадків в їх зв'язку із загальними принципами.

Завдання К. в богословській сфері полягає в тому, щоби допомогти людині знайти відповідь на моральне питання, вказавши, чому конкретне рішення є обов'язковим або принаймні найкращим з можливих у цій ситуації. Виділяють дві основні функції сучасної  К.: прецедентну і практичну. Прецедентна К. ілюструє абстрактні принципи морального богослов'я конкретними прикладами. Збірники таких прикладів використовують при навчанні майбутніх священиків. Завданням практичної К. є вивчення моральних проблем приватного життя, результати якого підсумовуються в трактатах з морального богослов'я. Оскільки практична К. є нормативною дисципліною, вона покликана не тільки прояснювати християнам принципи в теорії, а й застосовувати їх до реального життя, намагатися втілювати християнський ідеал в особистій, сімейній і соціальній сферах людської діяльності.

У ранній Церкві К. розвивалася насамперед у працях Орігена, Климента Олександрійського й Августина. Основні обговорювані питання стосувалися прийнятності для християн військової служби в римських імператорів-язичників, поведінки під час переслідувань християн і т. д. У цей період елементи К. трапляються також у постановах деяких соборів (Карфагенського собору 251 р., Арелатского собору 314 р. та ін.)

З VI до XII ст. розвиток К. був тісно пов'язаний з практикою індивідуальної сповіді. На допомогу духівникам створювалися так звані пенітенціали – переліки гріхів і покарань за них. Після IV Латеранського собору (1215), на якому щорічна сповідь і Причастя були визнані обов'язковими, вивчення питань, пов'язаних з К., значно активізувалося. Починаючи з Томи Аквінського і Бонавентури члени монаших орденів домініканців і францисканців приділяли велику увагу розробці теорії аспектів К. в межах загальних курсів права та богослов'я. У середині XIII ст. іспанський домініканець Раймунд Пеньяфортский написав «Summa de casibus poenitentialibus» (Сумма про випадки покаяння) – казуїстична інструкція для духівників. Сумма ... розділена на 4 частини і містить систематизовані фрагменти з творів попередніх авторів, які розробляли теми гріхів і сповіді. За Раймундом Пеньяфортским такі інструкції почали писати багато інших авторів, і вже до кінця XIII ст. вони практично повністю витіснили пенітенціали.

Період з початку XVI ст. до середини XVII ст. став часом розквіту К. Оскільки на Тридентському соборі прийняли нові правила сповіді для всіх осіб, що навчалися в семінаріях, ввели обов'язковий курс іспиту совісті (casus conscientiae), підручником з якого став твір «Institutiones theologiae moralis» (Основи морального богослов'я), що є розширеним і доповненим теоретичними міркуваннями варіантом більш раннього трактату «Summa confessorum» (Сума для сповідників). У середині XVII ст. в трактуванні К. визначилися дві протилежні позиції: механістична і теоретична. У першому випадку К. розумілася як суто прикладна дисципліна, завдання якої полягає в складанні переліку людських гріхів та іспиту совісті. При цьому втрачався моральний зміст К. Теоретичне розуміння К. вело до того, що вона перетворювалася на своєрідну гімнастику для розуму: казуїстам винаходили все більш неймовірні ситуації і шукали шляхи їхнього вирішення. Великого значення набули суперечки про те, чи є відповідний гріх смертним (mortale) або простимим (veniale). У процесі узагальнення і систематизації наявного іспиту совісті виявилася крайня різноманітність думок, висловлених у різний час, і тому особливого значення набула класифікація цих думок. Розрізнялися думки безперечні, більш і менш безпечні, правдоподібні, більш і менш правдоподібні, лаксистскі (лаксизм) і т. д. Це породило декілька основних теорій, які розвивалися в загальному руслі К. і трактували, якої думки треба дотримуватися в тій чи іншій ситуації. Серед цих теорій виділяють тутіоризм,  пробабіліоризм, еквіпробабілізм і пробабілізм. Прихильники тутіоризму (від лат. Tutior – більш безпечний) стверджували, що за наявності більш безпечної думки (opinio tutior) треба дотримуватися саме її, хоча менш безпечна думка  була би більш правдоподібною. Пробабіліоризм (від лат. Probabilior – більш правдоподібний) припускав, що більш безпечної думки можна дотримуватися не лише тоді, коли вона більш вірогідна, але і тоді, коли вона однаково вірогідна з думкою менш ймовірною. Зайва теоретичність К. не відповідала потребам звичайних християн, викликала різку критику багатьох освічених людей того часу, також Б. Паскаля.

Розрив між реальністю і теорією в цілому зберігався в К. до 1-ої пол. XX ст. Винятком були праці та діяльність Альфонса Марії де Лігуорі, який поєднував теорію морального богослов'я з його практикою. У XIX ст. К., як і раніше, була частиною морального богослов'я, що входила в програму семінарій. У зв'язку з реформою семінарської освіти, розпочатої на II Ватиканському Соборі (декрет про підготовку до священства «Optatam totius»), К. втратила свою актуальність і більше не входила в навчальні програми католицьких навчальних центрів.