Ви є тут

Монізм

Монізм (від грец. Μόνος - один, єдиний), в широкому сенсі - теорія, згідно з якою в основі всієї реальності або будь-якої її сфери лежить єдине начало; Монізму протистоїть дуалізм, який визнає два незалежних начала, і плюралізм, що допускає множинність начал. У цьому сенсі моністичним може вважатися христ.вчення, за яким світ був створений «з нічого» (2 Мак 7, 28) єдиним вічно існуючим Богом. Частіше, однак, слово М. вживається в більш вузькому сенсі: М. називається вчення, що зводить різноманіття сущого до єдиного начала, тобто фактично розглядає все існуюче як різні прояви, модифікації, епіфеномени єдиного начала. У рел.аспекті М., як правило, представляє собою імманентизм,пантеїзм або атеїзм.

Моністичні тенденції у філософії настільки ж давні, як і сама філософія. Так, у ряді течій інд.думки все різноманіття існуючого розуміється як маніфестація безособової першооснови - Брахмана. Ранні грец. філософи прагнули виявити єдине начало (αρχή), з якого виникли всі речі: таким началом Фалес вважав воду, Анаксимандр -- апейрон (άπειρον, «невизначений»), Анаксимен -- повітря. Найбільш послідовний моністичний характер мала філософія Парменіда,  котрий доводив, що існує лише одне незмінне суще, позбавлене б.-я. внутр. диференціації. Очевидне протиріччя цього погляду повсякденному досвіду спонукало філософів-моністів розробляти діалектичні засоби, які б дозволили раціонально обгрунтувати, яким чином з вихідної єдиності може витікати видима безліч. В античності цей підхід був найбільш розвинений в неоплатонізмі, де першоосновою вважається Єдине (εν,  котре за допомогою еманації породжує всю єрархію буття).

Для філософії Нового часу властиве відродження М.: представники нім. класичного ідеалізму виводили всю дійсність з абсолютної свідомості, прихильники матеріалізму редукували її до матерії. Деякі філософи Нового часу дотримувалися нейтрального М., в якому першооснова реальності передує поділу на матерію і свідомість: напр., Спіноза розглядав матерію і свідомість як два модуси єдиної субстанції (ототожнюваної з Богом); Е. Мах вважав первинними елементами реальності відчуття і трактував матеріальні об'єкти та ідеї свідомості як різні способи комбінації відчуттів. Шопенгауер вважав видимий світ проявом єдиної фундаментальної реальності -- волі, спільної у всіх індивідів. Сам термін «М.», введений X. Вольфом у XVIII ст., став широко використовуватися в кін. XIX-поч. XX ст. в результаті розвитку концепцій, які ставили за мету створення цілісного (по суті, матеріалістичного) світогляду на основі останніх досягнень науки: еволюційний М. Е. Геккеля, енергетичний М. В. Оствальда. У 1906 Геккель заснував в Єні нім. моністичний союз з метою примирення релігії та науки в єдиному світогляді,  що ототожнював Бога і природу.

В основі моністичних тенденцій лежить справедлива констатація наявності подібностей і взаємозв'язків між різними об'єктами і прагнення розуму до знаходження загальних законів, яким би підпорядковувалися ці об'єкти. Проте опрацьовані досі спроби вивести все розмаїття навколишнього світу з єдиного принципу залишалися або недостатньо універсальними, або занадто абстрактними і натягнутими. Ніякого реального пояснення не було дано, зокрема, такому очевидному факту людського досвіду, як множинність окр.особистостей, наділених окремою свідомістю.

У рел. сфері М. заперечує трансцендентність Бога і особистісний характер його взаємодії з світом. У рамках моністичних теорій не може бути сформульовано уявлення про людину як образ Божий, що припускає дистанцію між Творцем і творінням. З цієї причини М. зазнає невдачі в експлікації центральних, понять христ. антропології - особистої свободи, відповідальності, совісті й гріха.