Монтанізм

Монтанізм - гетеродокс. рух в ранній Церкві, отримав назву від імені його родоначальника Монтана (лат. Montanus) з Фрігії. М. виник в сер. II ст., отримав значне поширення в III-IVст. і майже зник у V-VI ст., хоча його сліди на Сході залишалися аж до IX ст.

Монтан, якому послідовники приписували дар пророцтва, зібрав навколо себе групу однодумців; серед них особливий вплив отримали дві жінки, що видавали себе за пророчиць, - Прісцилла і Максиміла.

Найбільш характерні риси М. - претензія на те, що його послідовники нібито пророкують під безпосередньою дією Св. Духа (це ставило під сумнів церк. єрархію, а також завершеність канону Св. Письма, тому що монтаністи хотіли включити в нього і свої пророцтва); есхатологічна спрямованість (за повідомленням Єпіфанія Кіпрського, Максиміла вважала себе останньою пророчицею і вірила, що після її смерті настане кінець світу); етичний ригоризм (акцент на практиці посту); прагнення до мучеництва; заборона другого шлюбу.

Проповідники М. пророкували в стані екстазу; Євсевій Кесарійський описував ці сцени так: «Лжепророк знаходиться в несамовитому стані, з яким пов'язано зухвала безстрашність. Він починає зі свавільного марення, яке перетворюється на мимовільне безумство»{Historia ecclesiastica V, 17).

Фрігійські міста Пепузу і Тімій монтаністи називали Єрусалимом, очікуючи встановлення у першому з них Небесного Єрусалиму.

Після приєднання біля 207 до М.Тертуліана цей рух, який до того часу уже почав згасати, отримав новий імпульс: у цей період акцент був зроблений на етичному ригоризмі.

У IX ст. деякі ідеї М. набули поширення в рамках гетеродокс. течії павлікіан.