Мученик

МУЧЕНИК (грец. μάρτυς, лат. Martyr − свідок), в церковній традиції − людина, яка добровільно і мужньо прийняла смерть заради  Христа.

У Новому Завіті словом μάρτυς Ісус Христос називає Антипу Пергамського: «вірний Антипа, свідок Мій» (Од. 2, 13). Свідоцтво мученика може виражатися як у захисті християнської віри, так і в збереженні таємниці сповіді, у дотриманні християнської чесноти і т.д. Мученик знаходить особливий дар благодаті для героїчного вираження своєї віри в Ісуса Христа. У визнанні того факту, що певна людина була мучеником, головним є суть християнського свідоцтва і причина смерті, а не характер пережитих цією людиною мук.

Посилаючи апостолів на проповідь, Ісус передбачив гоніння і страждання, яких їм доведеться зазнати: «Я посилаю вас, як овець серед вовків ... І поведуть вас до правителів і царів за Мене, на свідчення їм і поганам ... І будуть ненавидіти всі за ім'я Моє ...», але в той же час сповістив їм вічне блаженство: «Хто витримає до кінця, той спасеться» (Мт. 10, 16-20).

Більшість апостолів виконали свою місію аж до мученицької смерті. Їх приклад наслідували багато мучеників перших трьох століть, що прийняли смерть під час гонінь на християн з боку юдейської, а потім римської влади; в числі цих мучеників − диякон Степан (див. Дії 6, 8 - 7, 60), римські мученики Ігнатій Антіохійський, Юстин Філософ. Готовність мученика йти на смерть за свою віру була для багатьох людей, що ставали свідками їхнього мучеництва, найкращим доказом істинності віри в Христа, що в значній мірі визначило швидке поширення християнства в Римській імперії.

Першим документом, де при згадці про мученика наводиться dies natalis (лат. «день народження») для означення дня смерті, тобто народження для вічного життя, був Martyrium Polycarpi (опис мучеництва єпископа Полікарпа, складений християнською громадою в Смирні, ймовірно, в 177р.). Ранні християни з пошаною ховали рештки мучеників, в річницю смерті збиралися біля їхніх могил, де відбувалося євхаристійне богослужіння; вони молилися про заступництво мучеників, а також, щоб зміцнитися духом в період важких випробувань.

Епоха імператора Костянтина I поклала початок новому етапу в шануванні мучеників, яке в наступні століття набуло широкого поширення: на честь мучеників стали називати храми, що нерідко зводились над їх гробницями; в інтер'єрах храмів з'явилися чисельні зображення мучеників, їх спільними атрибутами стали корона і пальма як символи перемоги. У церковних календарях і мартирологах вказували не тільки дні смерті мучеників, але часто і дні їх поховання (depositio), пам'яті (memoria) або перенесення мощей (translatio). Однією з перших богословських праць, присвячених мученикам, стало «Умовляння до мучеництва» Орігена (бл. 235).

Згодом окремі християни і групи християн ставали мучениками насамперед у періоди переслідувань за віру або в ході місійних служінь серед нехристиян. Серед мучеників XX ст. − загиблі у нацистських концтаборах свв. Едіта Штайн і  Максиміліан Кольбе, «мученики цнотливості» − св. Марія Горетті, 108 мучеників польської Церкви, загиблих від рук нацистів і беатифікованих у 1999р.

Приносячи в жертву своє життя, мученик уподібнюється до самого Христа (пор. Мт. 10, 38), який добровільно прийняв хресну смерть заради спасіння людства. Мучеництво − вища форма свідоцтва про Христа, тому християнин, визнаний мучеником (в результаті процесу канонізації), удостоюється публічного вшанування в Церкві як святий.