Образ Божий

Образ Божий (грец. ή είκών τοϋ Θεοϋ, лат. Imago Dei ) − фундаментальне богословське поняття, що характеризує сутність людини в її ставленні до Бога. Центральне положення християнської антропології свідчить, що людина створена «за образом і подобою Божою» (Бут 1, 26-27; 5, 1; 9, 6). Будучи образом Божим, людина за своєю природою покликана до участі в житті Бога; образ Божий є підставою високої гідності людини.

У древньоєврейській мові слова selem («образ») і ctemût («подоба») близькі за значенням. Сучасні екзегети в основному розглядають вираз «за образом ... і за подобою ...» як один із паралелізмів, взагалі характерних для Старого Завіту, і пропонують інтерпретувати текст Бут. 1, 26 як «Створімо людство схожим на Нас».

Перше оповідання про створення світу і людини (Бут. 1, 1-2, 4) прагне підкреслити трансцендентність людини на противагу тваринам: як і тварини, людина створена Богом, але, на відміну від тварин, людина в якійсь мірі схожа з Ним. Бог дає людині владу над нижчими творіннями, але, здійснюючи цю владу, людина повинна поступати стосовно тварин так, як Сам Бог стосовно неї. Лише на останньому етапі Старозавітньої епохи серед юдеїв поширилася ідея, що вічне життя уготоване людині, але не тваринам, які смертні. На відміну від розповіді Бут. 2, 18-22, яка належить до ягвістичної традиції, згідно з якою жінка була створена з ребра Адама Бут. 1, 27 («чоловіком і жінкою створив їх») чітко вказує на рівну гідність чоловіка і жінки. Пс. 8 також стверджує виключно високу гідність людини, яку Бог поставив над усіма тваринами. Книга Мудрості розвиває ідею про людину як образ Божої доброти (Мудр. 7, 26) і, таким чином, безсмертне творіння (Мудр. 2, 23).

У Новому Завіті в темі образу Божого помітне зміщення акцентів: образ Божий в людині пов'язується не з перевагою людини над іншими творіннями, а з подобою Христа. Хоча Євангеліє від Івана не містить слова «образ», воно говорить про те, що невидимий Бог став видимим завдяки Ісусові Христові (Ів. 1, 18; 12, 45; 14, 9). Послання апостола Павла (2 Кор. 4, 4; Кол. 1, 15) у контексті мови про рятівну роль Ісуса Христа говорять про Нього як про «образ невидимого Бога»; Євр.1, 3 називає Христа «відблиск його слави, образ його істоти».

Якщо Старий Завіт в першу чергу робить акцент на абсолютній трансцендентності Бога щодо Його творінь, що затьмарює будь-яку подібність між Богом і людиною (звідси заборона зображати Бога і обмеження в проголошенні Його імені), то Новий Завіт підкреслює, що з приходом Ісуса Христа розрив між Богом і людиною подоланий. Бог визначив християн уподібнитися образу Христа, щоб Він став первородним серед цілої сім'ї дітей Божих (Рим 8, 29); тим самим люди носять в собі образ небесної людини, тоді як раніше, до Христа, носили образ Адама, породженого з земного праху (1 Кор. 15, 49).

У святоотцівський період інтерпретація біблійного твердження про людину як образ Божий піддалася суттєвому розвитку. Так Іриней Ліонський вважав, що вираз «образ Божий» вказує на можливість обожнення, порушене гріхом, але відновлене Христом. Передусім завдяки зміцненню таких здібностей, як розум і свобідна воля, людина може реалізувати цю можливість і зрости в подобі Бога. Згідно деяких дослідників, ця концепція виявилася можливою лише тому, що базувалася не так на єврейському тексті Старого Завіту, а на  Септуагінті, яка передає єврейське слово selem через грец. είκών, що використовується у філософії платонізму. Проте, інтерпретація Іринея Ліонського поширилася в грецькій патристиці і виявилася плідною для східнохристиянської духовності, що доводять твори Максима Сповідника та інших авторів. На Заході концепцію образу Божого в людині розвивав  Августин, що розглядав так звані сліди Бога в душі людини: відношення пам'яті, розуміння і волі Августин інтерпретував як відображення відносин між Особами Св. Трійці. Хоча це вчення вбачало образ Божий лише в душі людини, воно стало настільки ж важливим для історії західнохристиянської духовності, як вчення Іринея для християнського Сходу. Сучасне католицьке богослов'я знову відкриває тему значення тіла для образу Божого, присутню в східнохристиянській традиції.

Протестанти в основному розглядають людську природу як радикально зіпсовану гріхом і підкреслюють, що образ Божий в людині сильно пошкоджений або навіть зруйнований (така інтерпретація побутує насамперед у  кальвінізмі), хоча до деякої міри відновлений Христом. Навпаки, католики і православні вважають, що образ Божий лише затінений, але не втрачений, і що Христової благодаті достатньо для його повного відновлення, аж до такої подоби Богу, яка може бути названа обожненням, участю в житті Бога.

Різниця між трактуваннями образу Божого в різних християнських традиціях має серйозні богословські наслідки. Протестантські богослови зазвичай заперечують можливість природного богопізнання або принаймні сильно обмежують його можливості. Католицька думка визнає аналогію буття між Богом і творінням, в той час як представник протестантської діалектичної теології, кальвініст К. Барт заявив, що не може стати католиком саме через таку концепцію, як аналогія буття. У той же час в рамках діалектичної теології інших богословів, кальвініст Е. Бруннер у дискусії з Бартом відстоював тезу про те, що і після первородного гріха людина залишається образом Божим «у формальному сенсі» (imago formalis - «формальний образ»), і захищав ідею аналогії буття. З різним розумінням образу Божого також пов'язані відмінності у ставленні до священних зображень і  почитання ікон в різних конфесіях.

Образ Божий в людині − підстава для визнання за нею найвищої гідності; це поняття відіграло важливу роль в утвердженні концепції невід'ємних прав людини. Характерне для томізму вчення про природній закон не є релігійно нейтральним запозиченням з античної етики: справжній зміст природного закону ґрунтується на християнському понятті образу Божого.

Поняття образу Божого відіграє важливу роль у  персоналізмі. Не відкидаючи певну спадкоємність, сучасного поняття особистості по відношенню до греко-римської спадщини, слід, проте, зазначити, що богослов'я особистості було розроблено в значній мірі під впливом біблійного вчення про образ Божий в людині, перш за все − новозавітних висловлювань про Христа як про Образ Божий.