Оказіоналізм

Оказіоналізм (від лат. оccasio - випадок, привід), в метафізиці - вчення, згідно з яким між речами і подіями не існує причинно-наслідкових зв'язків, а те, що являється таким зв'язком, є не більше ніж приводом (occasio) для дії справжньої причини - Бога; в епістемології - вчення, згідно з яким із чуттєвого сприйняття певної послідовності подій неможливо зробити висновок про наявність між ними причинно-наслідкових зв'язків.

Оказіоналізм, як особливе вчення, виник в арабській філософії IX-X ст. в рамках вчення мутакалімів. З їхньої точки зору, античні філософи, зокрема Арістотель, і їх послідовники в ісламі, перебільшували автономію створених речей і подій створеного світу по відношенню до керуючої та творчої волі Бога. На думку мутакалімів, всі речі світу утворені з деяких однорідних частинок (атомів), які існують лише одну мить і самі по собі позбавлені можливості до самостійної дії. Атоми створюються Богом безперервно, і причиною утворення речей з атомів є лише Його воля. Хоча людина розглядає одну річ як причину іншої, насправді все відбувається по-іншому: наприклад, коли білу тканину занурюють у чорний барвник, Бог творить у тканині відповідні атоми «чорноти». Те ж стосується і людських дій: наприклад, коли людина використовує перо для письма, Бог послідовно дає бажання рухати пером, здатність рухати ним, а також направляє рухи руки і пера.

Завершеної форми арабський оказіоналізм набув у творчості аль-Газалі, який поєднував вчення мутакалімів про несамостійність створеного буття з послідовним номіналізмом. З точки зору аль-Газалі, відсутність «загальної природи» речей і розрізненість одиничних об'єктів виключають об'єктивні зв'язки між ними. З оказіоналізму аль-Газалі слідує також вчення про відсутність у людини свободи волі, оскільки будь-яка її дія в кінцевому рахунку визначена Богом.

Європейська середньовічна філософія зазнала обмеженого впливу арабського оказіоналізму, переважно в епістемологічному аспекті. Наприклад, Микола з Отрекура вважав, що з існування однієї речі не можна з необхідністю вивести існування іншої. Якщо А тягне за собою Б, то немає ніякого строгого доказу того, що А є причиною Б, навіть якщо ситуація слідування Б із А повторюється неодноразово.

Метафізичний і епістемологічний оказіоналізм став впливовим напрямком філософії XVII ст., насамперед у картезіанстві (А. Гейлінкс, Н. Мальбранш). Ґрунтуючись на ідеї Декарта про існування двох різних типів субстанцій, протяжної і мислячої, оказіоналісти стверджували повну неможливість їх взаємодії між собою. Якщо, наприклад, людина (як мисляча субстанція) чинить будь-яку дію відносно протяжної фізичної субстанції, то вона є не істинною, а тільки «оказіональною» (привхідною) причиною такої дії; істинною причиною є Бог, Який в силу Своєї всемогутності дозволяє цій дії відбутися. Мальбранш допускав подібну ситуацію і у випадку взаємодії тілесних об'єктів. З його точки зору, рушійна сила тіл не знаходиться в рухомих тілах, оскільки ця сила є нічим іншим, як волею Бога; при цьому природна причина є не реальною, а лише «оказіональною» - приводом для того, щоб Бог вчинив певну дію.

Незважаючи на вихідний принцип метафізичного оказіоналізму, згідно з яким справжньою причиною будь-якої дії є тільки Бог, оказіоналісти XVII ст. намагалися зберегти можливість свободи волі і відповідальності людини за свої вчинки, проте в цих спробах вони свідомо чи мимоволі виходили за рамки строгого оказіоналізму.