Папа Римський

Папа Римський - загальноприйнята назва єпископа Рима, глави Католицької Церкви, офіц. титул якого «Episcopus Romae, Vicarius Iesu Christi, Succesor principis apostolorum, Summus Pontifex Ecclesiae Universalis (Catholicae), Primas Italiae, Archiepiscopus et Metropolita provinciae Romanae, Princeps Civitatis Vaticanae, Servus servorum Dei» («єпископ Риму, вікарій Ісуса Христа, наступник князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської (Католицької) Церкви, примас Італії, архиєпископ і митрополит Римської провінції, суверен Держави Граду Ватикан, слуга слуг Божих»). Папа Бенедикт XVI (Й. Ратцінгер) в 2006 відмовився від традиційного титулу «патріарх Заходу», який не мав чітко визначеного значення. Цей титул часто вживався в XVI -XVII ст., а в Annuario Pontificio вперше був поміщений в 1863.

Згідно з НЗ, Ісус Христос довірив ап.Петру особливу роль - бути основою і пастирем всієї Церкви, покликаним до того, щоб зміцнити її у вірі:«Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі.» (Мт 16, 18-19 ); «я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів.» ( Лк 22, 32); « Паси вівці Мої » ( Ів 21, 17). Згідно з вченням Католицької Церкви, особливу роль ап. Петра успадкували його наступники - єпископи Риму, міста, в якому Церква була заснована ап.Петром і в якому Петро зазнав мученицьку смерть.

Визначення в питаннях віри і моралі, урочисто проголошені П.P. Ex cathedra («з катедри»), є непомильними (непомильність Папи). У сфері юрисдикції діє примат П.Р. над усією Католицькою Церквою. Згідно ККП, П.Р. здійснює «ординарну, вищу, повну, безпосередню і універсальну» владу в Церкві (кан. 331). У його владі знаходиться створення, об'єднання або скасування єпархій та митрополій, призначення або відсторонення від посади єпископів, митрополитів і кардиналів, створення і скасування монаш. чинів і згромаджень. П.Р. є вищою апеляційною інстанцією в судочинстві Католицької Церкви. Рішення П.Р. оскарженню не підлягають, згідно з принципом ранньої Церкви: «Prima Sedes a nemine iudicatur» («Перший Престол ніким не може бути судимий»), що знайшло вираження в афоризмі Августина: «Roma locuta, causa finita est» («Рим сказав - справа закінчена»). Служіння П.Р. визначено в конституціях - Pastor aeternus,  I Ватиканського собору і - Lumen gentium, II Ватиканського собору. Тільки П.Р. має право скликати або розпускати Вселенські собори, а також затверджувати їх рішення. Важливим аспектом служіння П.Р. є проповідь: П.Р. звертається до віруючих під час недільних богослужінь, закордонних поїздок, виступів у міжнар. організаціях і т.д. Проповідь П.Р. міститься також у письмових документах: енцикліках, буллах, бреве, motu proprio, які публікуються в Acta Apostolicae Sedis. Урочисте звернення П.Р. до Церкви і світу називається Urbi et Orbi (доcл. «Місту і світу»).

Безпосереднє управління Церквою П.Р. здійснює за допомогою особливого адм. Апарату Римської курії. Для обговорення конкретних проблем П.Р. скликає Синод єпископів. У виключній компетенції П.Р. в даний час є ухвалення рішення про беатифікацію і канонізацію святих.

У Середні віки і Новs часb (до 1870) П.Р. був суверенним правителем Церковної держави, у даний час (з 1929) - Держави Градe Ватикан. У цій якості П.Р. володіє повнотою законодавчої,  виконавчої та судової влади.
Резиденцією П.Р. є Апостольський палац у Ватикані, заміською резиденцією Кастель-Гандольфо.

Катедр, собори П.Р. - Собор Св.Петра і Латеранська базиліка.

Історія терміну. Титул «папа» походить від грец. звернення до батька - πάττπας (тато). У перші століття християнства титул «папа» як вираз особливої поваги застосовувався до єпископів. Напр., Згідно Passio III ст., - «Перпетуя і Феліцітат, звертаючись до Карфагенського єп.Оптата, називали його «папа»: «nonne tu es papa noster?» («Хіба не ти наш тато?»). Євсевій Кесарійський наводить лист  Діонісія Олександрійського, в якому той називає папою свого попередника: «Це правило і цей зразок я отримав від блаженного папи нашого Іраклія» (Церковна історія VII, 7, 4). Титул «папа» зберігся до наших днів і в титулуванні Олександрійського патріарха.

По відношенню до єпископа Риму титул «папа» вперше зустрічається у Тертуліана (поч. III ст.): «Benedictus papa» - «благословенний папа» ( Depudicitia XIII, 7). Найдавнішим зі збережених на надгробках Рим. єпископів написів, в якому зустрічається титул «папа», є напис, зроблений дияконом Севером на гробниці Марцелліна (поч. IV ст.): «iussu p [ a ] p [ ae ] sui Marcellini». З кін. IV ст. титул «папа» стосовно Рим. єпископа ставав чимось більшим, ніж просто виразом поваги. Так,  Амвросій Медіоланський звертався до Папи Сириція: «Domino dilectissimo fratri Siricio paрае» - «Панові улюбленому братові папі Сирицію» (Epistola 42). Толедський собор 400р. називав папою тільки Рим. єпископа. Вікентій Лерінскій, згадуючи баг. єпископів, тільки по відношенню до Целестина I і Сикста III використовував титул «папа» (Commoni - torium 32-33). У V ст. використовувалися такі іменування Рим. єпископа: papa Urbis aeternae (Папа Вічного міста), papa Urbis Romae (Папа міста Риму). У Паолина Ноланського присутній вираз papa Urbicus ( Epistolae 5, 14).  Liber Pontificalis, оповідаючи про перших єпископів Риму, називає їх episcopus [Romae], титул папа вперше з'являється в біографії Агапіта (VI ст. ).

З XI ст., з часу Григоріанської реформи, титул «папа» в Католицькій Церкві остаточно закріпився тільки за Рим. єпископом. Згідно Dictatus papae Папи Григорія VII, «hoc unicum est nomen in mundo»(«[Папа Римський] - це єдине у своєму роді ім'я у світі»).

Обрання П.Р. Процедура обрання П.Р. в перші століття християнства не відрізнялася від процедури обрання ін єпископів, загальні положення наводить Папа Климент I (Перше послання Климента Римського до коринтян 44). Дещо докладніше про обрання П.Р. писав у своєму посланні Кипріан Карфагенський: говорячи про обрання Корнелія, він повідомляє в т.ч., що той пройшов всі щаблі церк. єрархії (Epistola 55).

З IV ст. після I Нікейського собору обрання П.Р. стало в осн. прерогативою рим. кліру, народ і аристократія лише схвалювали обрання. Як правило, П.Р. обирався архидиякон Рим. Церкви чи один з дияконів-регіонаріїв. Однак П.Р. ставали і священики Рим. Церкви, як, напр., Корнелій, Іван II та ін. При нормальних обставинах до обрання наступника приступали через 3 дні після смерті попереднього П.Р. Посвячення зазвичай відбувалося в найближчу неділю. Право посвячення П.Р. було прерогативою єпископа Остії, який здійснював єпископську хіротонію у співслужінні єпископів Альбано і Порто, про цю традицію свідчив уже Августин (Breviculum collationis cum Donatistis III, 16). Під час візант. панування в Італії, розпочатого під час правління імп. Юстиніана I, перед посвяченням було потрібне схвалення результатів виборів візант. імператором або його представником в Італії - Равенським екзархом. Першим П.Р., який отримав схвалення візант. імператора, був Вігілій (VI ст. ), останнім Григорій III (VIII ст.).

Римський собор 769  р. постановив, що обрання П.Р. здійснюється «cunctis sacerdotibus atque proceribus Ecclesiae et cuncto clero» («всіма священиками та начальниками Церкви і всім клиром»). Однак в 824 р. до участі у виборах були допущені представники аристократії і народу. У каролінгську епоху Рим. собор 898 р. зазначав про необхідність присутності на виборах представника рим. імператора (західного).

Папа Микола II в рамках Григоріанської реформи в 1059 постановив, що в обранні П.Р. можуть брати участь тільки кардинали. Рим.клир і народ лише висловлювали схвалення обранню. У 1274 р. Папа Григорій X встановив порядок обрання П.Р. наконклаві, котрий з невеликими змінами діє до сьогодні. Хоча П.Р. може бути обраний будь католик чоловічої статі, з 1387 р. понтифіками ставали тільки кардинали.

Понтифікат Папи Римського. Час правління Папи Римського називається понтифікатом. Зараз початком понтифікату є день обрання нового Папи Римського; пізніше відбувається його інтронізація – урочистий вступ на престіл св. Петра. У ранній період вважалося, що Папа обіймає свою посаду з моменту інтронізації. Дату обрання і дату інтронізації розділяв великий проміжок часу, особливо значний в період візантійського панування в Італії, коли Папи, будучи підданим візантійського імператора, були змушені чекати на затвердження свого обрання. Таким чином, Папу Лева II обрали в січні 681 року, але він обійняв посаду лише 17 серпня 682 року.

Папу обирають довічно, однак, він може залишити своє служіння і його відставка – як носія вищої влади в Церкві – не потребує чийогось затвердження. Упродовж майже двох тисяч років було лише кілька випадків залишення Папи свого служіння. Перший стався в III ст. під час першої схизми в Римській Церкві, викликаний розколом антипапи Іполита. Заслані на каторжні роботи під час переслідування християн при імператорі Максиміні, Папа Понціан та Іполит примирилися, Понціан відмовився від Римської катедри і закликав обрати нового Папу, якого погодилася визнати і громада Іполита. Добровільно склав свої повноваження також Папа Мартин I, якого відправив на заслання візантійський імператор за відстоювання ортодоксального віровчення перед монотелітами і, не маючи можливості керувати Церквою, він дав згоду на обрання нового Папи Римського. У XIII ст. добровільно залишив служіння Папа Целестин V, знаменитий відлюдник і містик. Також відмовився від Римського Престолу Григорій XII, який пішов на це, щоб покласти кінець Великій схизмі в Західній Церкві. Останнім папою, який залишив своє служіння є папа-емерит Бенедикт XVI, який 11 лютого 2013 року заявив, що зречеться Святого престолу 28 лютого. Своє рішення Бенедикт XVI пояснив поганим станом здоров'я.

Ім'я Папи Римського. Зараз існує стійка традиція, згідно з якою особа, обрана Папою Римським, змінює своє ім'я, отримане при хрещенні. Хоча нерідко цю традицію зводять до першого Папи Римського (коли Ісус Христос обрав Симона апостолом, Він дав йому ім'я Петро), наступники Петра не змінювали свого імені аж до Івана II, який до обрання на Римський Престіл мав ім'я Меркурій. Його приклад наслідував Іван III, що мав ім'я Кателін. З кінця X ст. традиція зміни імені при обранні на Римський Престіл стала стійкою. Останнім, хто залишив своє колишнє ім'я, був Папа Марцелл II, обраний 1555 року.

Порядковий номер при імені Папи Римського. З метою розрізнення Пап, що мають однакове ім'я, їм присвоюється порядковий номер. Однак упродовж історії в нумерації деяких Понтифіків з різних причин були допущені помилки. Так, порядковий номер Фелікса III насправді мав бути 2-им (II), тому що понтифікат Фелікса II (355-358) не є легітимним, бо тривав під час заслання законного Папи Ліберія. Схожими причинами пояснюється і помилка в нумерації Пап з ім'ям Іван. У сучасному списку Римських Понтифіків Івана XX не існує. Це стало наслідком того, що деякі хроністи вважали законним Папою Римським антипапу Івана Філогата (997-998), інші ж підтримували Мартіна Полонія (пом. 1278), що помилково вставив у проміжок між правлінням антипапи Боніфація VII і Папи Івана XV неіснуючий понтифікат ще одного Папи з ім'ям Іван. Тому Іван XV почав фігурувати під ім'ям Івана XVI. Зараз ця помилка виправлена, але залишено колишній порядковий номер для Пап, що мали ім'я Іван, починаючи з Івана XXI. Помилка в нумерації Пап з ім'ям Мартін викликана іншою причиною: плутаниною в іменах Мартин і Марин. Після Мартина I йде Мартин IV, а в тих Пап, які колись назвалися Мартином II і Мартином III, відновили їхнє справжнє ім'я Марин, отже, вони стали відповідно Марином  I і Марином II. Ще одна помилка допущена в нумерації Папи Римського з ім'ям Стефан: раніше до списків Пап входив священик Стефан, якого обрали Папою в березні 752 року, але він помер за 4 дні після обрання і не встиг отримати єпископських свячень. 1961 року його вилучили зі списку Пап в «Annuario Pontificio», a Папа Стефан III став Стефаном II, відповідним чином змінився (тобто зменшився на одиницю) і порядковий номер наступних Пап з ім'ям Стефан. Помилка нумерації Пап з ім'ям Бенедикт пов'язана з тим, що Бенедикт X був антипапою, тому після Бенедикта IX йде Бенедикт XI.

Походження або національність Папи Римського. На чолі Католицької Церкви, яка є наднаціональним інститутом, може стояти католик будь-якої національності. У ранній період, коли Римська Церква була переважно грецькою, серед Пап Римських було багато греків (Еваріст, Телесфор, Ігін та ін) або римлян грецького походження. В епоху Римської імперії Папою Римським обиралися також уродженці інших провінцій імперії: Віктор I походив з Півн. Африки, Аніцета - з Сирії. Проте, вже незабаром Пап Римських стали обирати, як правило, з числа уродженців Риму (УрбанI, Понціан, Корнелій), рідше – з інших міст Італії: Пій I походив з Аквілєї, Сотер - з Фонді (пров. Кампанія), Лев I - з Тусціі, Ілар - з Сардинії. Римлянином за походження був Дамас I.

У часи іконоборства з Візантії до Риму втекло велике число ченців і священиків, які сповідували ортодоксальну віру, а потім стали клириками Римської Церкви. Тому в кін. VII - поч. VIII ст. серед Пап Римських були греки і сирійці (Сергій I, Григорій III, Захарія). У Середні віки крім італійців Папами Римськими обиралися німці (Григорій V, Климент II, Дамас II, Лев IX) і французи (Климент V, Іdан XXII, Бенедикт XII, Климент VI, Урбан V та ін), а також англієць (Адріан IV). В епоху Відродження Папами Римськими неіталійського походження були іспанці Калікст III і Олександр VI , а також голландець Адріан VI, після якого на Римський престол обиралися виключно італійці аж до 1978, коли був обраний перший Папа Римський слов’янського походження - польський кардинал Кароль Войтила (Іван Павло II). У 2005 його наступником став Бенедикт XVI - німецький кардинал Йозеф Ратцінгер.

Список Пап Римських. Початковий період історії єпископських каnедр, в тому числі головних, які стали згодом значними культурними центрами і отримали титул патріарших, характеризується практично повною відсутністю збережених джерел. Тільки Римська Церква має точно встановлену безперервну послідовність єпископів з часу апостолів і точну послідовність єпископів (понтифіків), що відносяться до I ст: Перше послання св. Петра і Перше послання Климента Римського до коринтян.

Найдавніший список Пап Римських, ймовірно, був складений першим християнським істориком - Егезіппом (пом. після 180). Хоча його твори не збереглись, частково вони увійшли до складу Церковної історії Євсевія Кесарійского, який наводить цитату з твору Егезіппа: «Будучи в Римі, я склав список єпископів, які послідовно змінювали один одного аж до Аніцета.» ( Historia ecclesiastica IV, 22, 3). Деякі дослідники інакше інтерпретують цей фрагмент, замість «склав список» читаючи «встановив традицію» (тобто Апостольську традицію, що зберігалася в Римі), що було пов'язано з боротьбою Егезіппа проти гностицизму.

Найдавніший список, з тих, які дійшли до наших днів, датують II ст. Іриней Ліонський у Adversus haereses (Проти єресей), почав його з ап. Петра і закінчив понтифікатом Елевтера (175-189). Цей список використовував і продовжив Євсевій Кесарійський у Церковній історії, довівши його до понтифікату Марцелліна (296-304).

У Римі існували календарні списки з зазначенням дати смерті понтифіків (найдавніший зі збережених - Depositio episcoporum), а також календарні списки мучеників (найдавніший - Depositio martyrum), в яких вказані дати смерті Пап Римських, які загинули мученицькою смертю.

Найважливішим джерелом з історії єпископів Риму є Liber Pontificalis (Книга понтифіків) - складений у Римі офіційний звіт біографій Римських Пап. Основою його стали списки (laterculi) Римських єпископів із зазначенням тривалості їх понтифікатів. Перша редакція Liber Pontificalis, на думку Л. Дюшена, яку поділяють більшість дослідників, була складена під час понтифікату Фелікса IV (III) (526-530). Автор Liber Pontificalis використовував laterculi, які складалися в Римі; пам'ятники римської агіографії, які здебільшого не збереглися; архівні матеріали Римської курії. В основу перших розділів Liber Pontificalis ліг т.зв. Саtalogus Romanorum Pontificum sub Liberie descriptus (Каталог Римських понтифіків, написаний при Ліберії), або Каталог Ліберія, який був складений під час правління цього Папи Римського (352-366). Надалі Книга понтифіків систематично доповнювалася чиновниками папської канцелярії і була доведена до 891 р., до понтифікату Стефана V (VI). Пізніше її знову неодноразово продовжували (з перервами) до понтифікату Мартіна V (1417-1431). З Середньовічних джерел для історії понтифікатів важливе значення мають історичні поеми у віршах De triumphis Christi apud Italiam (Про тріумф Христа в Італії) Флодоарда, а також Chronicon pontificum et imperatorum (Хроніка понтифіків і імператорів) Мартіна Полона. В епоху Відродження найбільш значними є Liber de vita Christi ac omnium pontificum (Книга про життя Христа і всіх понтифіків) Б. Платини і Epitome pontificum Romanorum a s. Petro usque ad Paulum III (Коротка історія Римських понтифіків від св. Петра до Павла III) О. Панвініо. Критичні дослідження історії понтифікатів було розпочато в Нові часи в роботі болландіста Д. Папеброха Conatus chronologico - historicus ad universam seriem Romanorum Pontificum (хронологічно - історичний досвід щодо загального переліку Римських понтифіків) 1688 року.

Дискусійною залишається проблема дат деяких понтифікатів. Насамперед це стосується перших двох століть, що пов'язано з певними розбіжностями в тривалості понтифікатів, які приводяться в різних джерелах. Тому датування ранніх понтифікатів мають значною мірою ймовірнісний, а не точний характер. Певні складнощі існують і в хронології т.зв. темного століття в історії Апостольського Престолу (кін. IX- поч. X ст).

У зв'язку з тим, що в Annuario Pontificio 2007 на підставі останніх досліджень зроблена нова спроба уточнити хронологію понтифікатів, насамперед перших трьох століть, а також деяких понтифікатів пізнішого часу аж до XIII ст., запропонована нова спроба (але також значною мірою гіпотетична для раннього періоду) датування понтифікатів, у списку наводиться датування по Annuario Pontificio 2007, а ліворуч (у разі розбіжності дат) - датування по Annuario Pontificio 2000 (яка в цілому прийнята в 1-му і 2-му томах видання Католицької енциклопедії).

Святі та блаженні Папи Римські
Канонізовано 77 Римських Пап, у т.ч. всі папи перших трьох століть. Першим неканонізованим Папою став Ліберій, багато в чому через поширений у VI ст. памфлет Gesta Liberii, що представляє його як переслідувача ортодоксних християн (що не відповідає дійсності). Ім'я Ліберія спочатку було включене до т.зв. Мартиролога Єроніма (V ст.), що збереглося і в сучасному церковному календарі Російської Православної Церкви.

Троє Пап Римських мають титул Великий: Лев I, Григорій I та Микола I, причому Лев I і Григорій I є Вчителями Церкви. Останнім у сучасному списку канонізованих пап є Пій X (1903-14).

10 Пап Римських вшановують як блаженні. Першим із них є Віктор III (1086-87), останній – Іван Павло II. Розпочато беатифікаційні процеси Пія XII та Павла VI.

На 27 квітня 2014 року призначена канонізація римських пап Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ

Портрети Пап Римських
Перша галерея портретів понтифіків сходить до часу Лева I (V ст.), коли були виконані imagines clipeatae у римських соборах Св. Петра (не збережено) і Св. Павла (Сан Паоло фуорі ле Мура). Відома середньовічна галерея портретів Пап Римських, виконана у 1300-12 рр., імовірно Деодатом Орланді, в соборі Св. Петра в Градо (Італія). Найдавнішими зі збережених прижиттєвих портретів пап є портрети Фелікса IV (III) (V ст.), Івана IV (VII ст.), Гонорія I (VII ст.) та Івана VII (VIII ст.). В епоху Відродження багато портретів понтифіків було написано найбільшими живописцями, у т.ч. Рафаелем (зображення Сикста IV у Сикстинській капелі), Веласкесом (портрет Інокентія X), Вазарі (портрет Климента VII), Тіціаном (портрет Павла III), Ель Греко (зображення Пія V у картині Сон Філіпа II).