Ви є тут

Петро Вергун, бл.

Отець Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в м. Городку на Львівщині в родині місцевого столяра Івана Вергуна та його дружини Пелагії з дому Русин.

Успішно навчався в гімназії. Середню освіту юнак здобував під час I Світової війни в Перемишлі. За допомогою Митрополита Андрея Шептицького став студентом теології Празької Духовної семінарії, яку закінчив у 1927 році.

Одночасно з богословською освітою здобув ступінь доктора філософії в Українському Вільному університеті. Особливим його зацікавленням була історія Східної й Української Церкви.

З початком Першої світової війни був мобілізований і як вояк австрійської армії зустрів війну на італійському фронті. Після розпаду Австро-Угорської імперії поїхав на Україну та вступив до Української Галицької армії. На фронті потрапив до польського полону, з якого йому вдалося втекти до Чехословаччини.

У 1927 році о. Петро закінчив Празьку Духовну семінарію, навчанням в котрій він завдячував Митрополиту Андрею Шептицькому. Одночасно з богословською освітою отець навчався в Українському Вільному Університеті, де здобув ступінь доктора філософії.

Йому пощастило навчатися в університеті, професорська Колегія котрого складалась із визначних учених, яких окупаційні режими позбавили їхніх катедр та права викладати у вищих навчальних закладах на українських землях. Серед них були Д.Антонович, Л.Білецький, І.Горбачевський, С.Дністрянський, Д.Дорошенко, О.Колесса, С.Рудницький, В.Старосольський.

30 жовтня 1927 року Митрополит Андрей Шептицький висвятив отця на священика у соборі св. Юра у Львові. Після свячень він отримав призначення на душпастирське служіння серед українців католиків у Німеччині з осередком у Берліні.

Душпастирювання у Німеччині було надзвичайно важким. Німецький уряд робив всілякі можливі труднощі в організації українців-католиків у церковні спільноти. Уряд часто забороняв богослуження для українських робітників (остарбайтерів), не давав дозволу на душпастирську працю.

Священиків, яких о. Петро призначив парохами і місіонерами, брали на допити і під домашній арешт. Серед таких надзвичайно складних обставин о. Петро виявляв себе ревним священником. Разом із священиками, які працювали в Німеччині, він дбав про добро душ повіреної їм пастви.

Українці, які працювали у Німеччині, бачили його запал у несені Євангелії й щире прагнення допомогти кожному потребуючому. В його праці не було відпочинку, як удень, так і вночі він завжди був готовий нести душпастирську допомогу, неодноразово ризикуючи своїм життям.

За вірне служіння нашій Церкві на чужині о. Вергун 1937 р. отримує від Папи Пія ХІІ гідність прелата, а 23 листопада 1940 р. Святіший Отець призначає його Апостольським Візитатором з правами Адміністратора для українських греко-католиків в Німеччині.

Про о. Петра Вергуна згадують, що був він не тільки вимогливим керівником по відношенню до підлеглих йому священиків, а й добрим батьком та другом. Усі справи старався полагоджувати з любов'ю та лагідністю за що його любило і поважало духовенство. Проте , щодо пунктуальності та відповідальності по відношенню до душпастирських обов'язків о. Петро був вимогливим до себе та інших.

Як Адміністратор і Апостольський Візитатор, о. Петро Вергун був добрим батьком і товаришем для підлеглих йому священиків і одночасно вимогливим до самого себе.

Війна наближалася до завершення, радянські війська підходили до Берліна. На Різдвяні свята 1945 р. о. Петро Вергун такими словами вітав свою паству: "...Верстаючи намічений нам Божим Провидінням шлях, не забуваймо, що завданий нам Божою волею тягар має стати для нас нагодою освячення та покути за наші беззаконня - гріхи. Не забуваймо, що на нас усіх глядить око історії".

Бомбардування не припинялися ні вдень, ні вночі. Будинок о. Петра було знищено, але він знайшов кілька уцілілих кімнат і продовжував ретельно виконувати свої обов'язки. Ніщо не заважало Апостольському Візитатору перенести свій осідок далі на Захід, але він цього не зробив.

Одночасно просить всіх священиків їхати до Мюнхена - рятувати своє життя, а сам розділяє долю своїх парафіян, розуміючи, як їм потрібна його підтримка. Коли Іван Мірчук, близький друг о. Петра Вергуна, сказав: "Отче ви не маєте чого лишатися в Берліні, бо ви не пробудете там довго, вас спіймають", - отець рішуче відповів: "Заки бодай один українець буде в Берліні, я залишусь тут".

Упродовж травня та червня 1945 р. НКВС неодноразово викликало отця на допити. А 21-го червня 1945 року працівники НКВС обшукали його помешкання, заарештували й вивезли отця Петра до Радянського Союзу.

Після важких і виснажливих допитів, улітку 1946 року, військовий трибунал на Київському судовому процесі, при зачинених дверях, його, разом з ієрархами Української Греко-Католицької Церкви, засуджує до восьми років тюремного ув'язнення.

Відбував покарання о. Петро в Сибіру та тюрмах ГУЛАГу. Після звільнення з каторжних робіт у червні 1952 року отець Петро Вергун перебував на засланні. 1953-го його привезли в селище Ангарське Богучанського району Красноярського краю. 1954 року душпастир переніс операцію на шлунку, після якої був дуже знесилений.

Один із каторжників, що був з отцем до грудня 1954 року, так писав про нього: "Мене все вражала його моральна сила. Помимо всіх недуг, помимо нестерпної самоти, був він усе надзвичайно товариською й ввічливою особою й на його обличчі ніколи не було видно смутку. Він кожного вітав з усмішкою на обличчі".

Незважаючи на те, що отець відбув термін покарання й був звільнений, його неодноразово викликали на нічні допити, які дуже вимучували його. Проте, ніякі випробування не могли змусити о. Петра перейти на російське православ'я. Умови його життя були жахливими, а він надихав, допомагав виживати, будував Церкву в душах людей.

7 лютого 1957 року, на самоті – серед снігів і сибірських морозів, серед довгих терпінь і тортур – спочив в'язень більшовицьких концтаборів і мученик за Христову Церкву о. Петро Вергун.

Поховали його в селі Ангарське Красноярського краю на новому кладовищі . На могилі спочатку поставили березовий хрест, а згодом пам'ятник. Саме там, завдяки спогадам п. Івана Хандона - художника зі Сколівщини, який відбував заслання в Ангарському, й знайшли та ідентифікували мощі блаженного.

Їхнім пошуком і перевезенням займалася спеціальна делегація Стрийської єпархії УГКЦ. Цій події передувала дворічна підготовча робота. Зокрема, родина о. Петра Вергуна зверталася до уряду Російської Федерації з проханням дозволити забрати останки блаженного на батьківщину.

В липні 2004 року мощі привезли в Стрий. Торжественне вшанування мощей Блаженного о. Петра в Стрию проходило 23 серпня 2004 року в в Кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий. Мощі також було передано до Німеччини.

14 жовтня 2004 року вони були покладені в греко-католицькому Кафедральному храмі Покрова Пресвятої Богородиці м. Мюнхен.Перебуваючи з пастирським візитом у Німеччині 28 травня 2006 Блаженніший Патріарх Любомир Гузар урочисто вшанував мощі в Кафедральному храмі Святої Ядвіги у Берліні.

В контексті перебування у Німеччині 27-31 травня 2006 року Глава УГКЦ також залишив мощі о. Петра в Бенедектинському монастирі в Нідералтайх.

Отець Петро Вергун належав до цієї спільноти і мав монаше ім'я Пахомій. Блаженний познайомився з звичаями цього монастиря, коли був Апостольським Візитатором в Німеччині.

Священномученик Петро Вергун належить до грона новопроголошених блаженних нашої Церкви. Він беатифікований Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у червні 2001 року у Львові. Надалі частина мощей зберігатиметься в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Стрию, а іншу частину урочисто перевезли на "малу Батьківщину" отця – в Городок.

Частину мощей блаженного також передали в українську греко-католицьку церкву в Мюнхені (Німеччина). Ім'я блаженного отця Петра Вергуна вписане золотими літерами в літопис нашої Церкви.

Джерело: www.stryi.com.ua