Собор Нікейський ІІ

ІІ Нікейський собор – VII Вселенскій собор, скликаний імператрицею Іриною для засудження  іконоборства і відновлення  іконопочитання; відбувся у Нікеї (суч. Ізнік, Туреччина) у вересні -жовтні 787.

Після смерті імператора-іконоборця Лева IV регентшею при неповнолітньому синові Костянтині VI була проголошена вдова імператора Ірина, яка поставила питання про відновлення іконошанування і скликання Вселенського собору. Її підтримав Константинопольський патріарх Павло, який у серпні 784 через хворобу залишив катедру і віддалився у монастир. Його наступником  був обраний секретар імператриці  Тарасій, який і розпочав підготовку до проведення собору; указ про його скликання був оприлюднений на початку 786.
Папа Адріан I послав на собор своїх легатів: Петра-пресвітера і Петра - ігумена грецького монастиря у Римі. Від Антіохійської та Олександрійської катедр у якості представників прибули пресвітери Іван і Тома. Візантійський єпископат був представлений 350 єпископами.

Собор повинен був розпочатися у Константинополі 7.08.786 у храмі Свв. Апостолів у присутності імператриці Ірини та Костянтина VI, проте був зірваний військовими, що увірвалися у храм за наказом іконоборної  частини єпископату, а тому перенесений до Нікеї, де був відкритий лише 24.09.787 у храмі Св. Софії. На соборі головував патріах Тарасій. Відбулося 8 засідань. На перших трьох (24, 26 і 28-29 верес.) розглядалося питання про можливість діалогу з єпископами-іконоборцями. У вирішенні цього питання, на противагу присутнім на соборі представникам чернецтва, які дотримувалися позиції церковної акрібіі і вимагали «відсікання хворих членів від церковного тіла», здобула верх поміркована позиція патріарха Тарасія. Досліджуванні єпископи були розділені на три розряди згідно ступеня їх провини. Розкаявшись у своїх помилках, вони були прощені і прийняті до єдності.

Наступні два засідання (1 і 4 жовтня) були присвячені вивченню і виправданню іконошанування у світлі біблійної і святоотецької традицій. На 6-му засіданні (5 жовтня) були досліджені і засуджені рішення іконоборницького собору 754, а на 7-му (13 жовтня) складено соборне визначення (ορός), згідно з яким підставою іконопочитання є святоотцівське передання. Був визначенний моральний сенс іконошанування - спонукання віруючих наслідувати тих, хто зображений на іконах. Основний пункт віровизначення - роз'яснення характеру шанування ікон; на відміну від Бога, якому належить  поклоніння (λατρεία), іконам належить шанування (τιμητική προσκύνησις). Крім догм,  на останньому, 8-му засіданні було прийнято 22 дисциплінарних канони.

Собор завершив свою роботу 23.10.787 у Мангаврському палаці в Константинополі. У присутності монархів було урочисто прочитано виначення віри. Імператриця Ірина підписала його першою, раніше свого сина і римських легатів. Акти собору стали державним законом імперії. Незважаючи на рецидив іконоборства, що тривав близько 30 років (815-843), II Н.с. був вирішальним фактором у перемозі іконопочитання.

Акти собору були надіслані імператору Карлу Великому в перекладі на латину, який містив грубі помилки, які міняли сенс віровизначення. Поняття τιμητική προσκύνησις було неправильно перекладено терміном ado-ratio, що вказує на поклоніння, яке може належати лише Богу. Тому складалося враження, що отці собору не бачать відмінності між поклонінням Богу (adoratio Dei) і шануванням ікон (veneratio imaginum). Карл Великий представив акти собору на розгляд експертам-богословам, в т.ч. Теодульфу Орлеанскому. Виходячи з латинського перекладу актів було зроблено висновок, що II Н.с. прийняв помилкове навчання про іконопочитання. Відповіддю послужили т.зв.  Каролингскі книги (Libri Carolini) - спростування латинського перекладу актів II Н.с, складене від імені Карла Великого, а також Франкфуртський собор 794, що засудив ці акти. Придворні богослови направили в Рим послів, які доставили Папі витяг з Libri Carolini в 85 тезах. Адріан I спростував звинувачення, висунуті франкським двором, вказавши на помилки в латинському перекладі грецьких термінів. Однак Апостольський Престол не відразу затвердив акти II Н.с, оскільки Константинополь відмовився повернути в юрисдикцію Риму області Південої Італії. На Сході акти II Н.с. були остаточно затверджені в 843, а вселенський статус собору був підтверджений на IV Константинопольському соборі (869-870).