Ви є тут

Собор Ватиканський Перший

Перший Ватиканський Собор – згідно з прийнятим у Римо-Католицькій Церкві рахунком, 20-й Вселенський собор. Відкрився 8 грудня 1869 р. Перервав свою роботу 1 вересня 1870 р. після капітуляції папської армії 20 вересня 1870 р. Пій IX буллою «Postquam Dei munere» того ж дня оголосив його відкладеним на невизначений час (sine dei). Він не поновлювався.

Історія

Буллою «Aeterni Patris» його скликав Римський Папа Пій IX 29 червня 1868 р.

Відкрився 8 грудня 1869 р., а 20 вересня 1870 р. був змушений призупинити свої засідання зважаючи на захоплення Риму військами Італійського королівства.

Передбачалося, що Собор обговорить велику кількість догматичних і канонічних питань, але через те, що робота Собору була перервана, прийняли тільки дві догматичні конституції:

1. «Dei Filius» викладала католицьку позицію щодо Бога як Творця всіх речей, щодо природного пізнання Бога людиною, надприродного Одкровення, віри і довіри і про відношення віри і розуму.

2. «Pastor aeternus» проголошувала позицію з низки тем: примат апостола Петра, Папа як наступник Петра, вселенська юрисдикція Римського єпископа, догмат про папську непомильність (лат. infallibilitas). Конституція – найбільш повний офіційний виклад позиції Римо-Католицької Церкви щодо папської влади.

Часткова перемога ультрамонтанського погляду була значною мірою зумовлена запеклою боротьбою папства за збереження своєї світської влади перед натиском військ Віктора Еммануїла, що 1871 року запанував у Римі замість пап.

Суперечки і реакція

Проект конституції «Pastor aeternus» обговорював Собор з 21 січня 1870 р., він містив 15 глав: перші 10 глав – про Церкву взагалі, 11-а і 12-та – про верховну юрисдикцію (примат) Папи, три останні – про взаємини між Церквою і державою. Включена пізніше в проект глава про infallibilitas, що викликала гостру реакцію низки європейських держав: французький міністр Дарю послав до Секретаріату Церковної держави 2 ноти, які виражали побоювання у зв'язку з передбачуваним визначенням; австрійський уряд скерував ноту своєму послу в Римі для передачі Держсекретареві кардиналу Антонеллі, що виражала здивування і заклопотаність. У результаті 21 березня Антонеллі попросив Пія IX відкликати проект декрету про infallibilitas, однак, Папа дав вказівку продовжити роботу.

Догмат про непомильність також викликав заперечення значної частини духовенства, присутнього на Соборі, хоча й не так по суті догмату, скільки у зв'язку зі сумнівами в його політичній своєчасності. Ідейним вождем антиультрамонтанської партії був професор церковної історії І. Деллінгер (Johann Joseph Ignaz von Döllinger).

Дискусія щодо визначення infallibilitas тривала з 13 травня до 17 липня. Соборна асамблея вислухала 65 виступів, 26 з яких були скеровані проти прийняття цього догматичного визначення. Попереднє голосування щодо проекту конституції 13 липня 1870 р. виявило 88 голосів «проти» (non placet), що становило чверть асамблеї, а також 3 кардинала, 2 патріарха, Архиєпископи Парижа, Ліона, Мілана, Кельна, Мюнхена, єпископи Ф. Дюпанлу, В. фон Кеттелер, К. Й. Гефеле, А.-Л. Маре та ін. Розгніваний Пій IX наступного дня написав листа кардиналу Л. Біліо із вказівкою внести до тексту визначення папської непомильнотсі слова «ex sese, non autem ex consensu Ecclesiae», що скасовувало потребу соборного схвалення. До 17 липня незгідні єпископи (61 осіб) покинули Рим. 18 липня на урочистій сесії (4-му пленарному засіданні) у присутності Пія IX провели голосування, на якому тільки двоє проголосували проти. Папа ратифікував голосування.

У 1871році Деллінгер і його прихильники були відлучені. Згодом німецьке, австрійське і швейцарське духовенство, які відкинули рішення Собору, заснували Церкву, відому як Старокатолицька.

Догматичні визначення Собору категорично відкинули як протестанти, так і Православна Церква.

Infallibilitas

У підсумку запеклих дебатів з приводу догмату про папську непомильність (Infallibilitas), відповідне визначення прийняли в такому формулюванні:

«Romanum pontificem, ***** ex cathedra loquitur, id est, ***** omnium christianorum pastoris et doctoris munere fungens, pro suprema sua apostolica auctoritate doctrinam de fide vel moribus ab universa ecclesia tenendam definit, per assistentiam divinam, ipsi in beato Petro promissam, ea infallibilitate pollere, qua divinus Redemptor ecclesiam suam in definienda doctrina de fide vel moribus instructam esse voluit; ideoque eiusmodi Romani pontificis definitiones ex sese, non autem ex consensu ecclesiae irreformabiles esse. Si quis autem huic nostrae definitioni contradicere, quod Deus avertat, praesumpserit: a. s. »

«<...> Визначаємо, що Римський єпископ, коли говорить з катедри, тобто коли, виконуючи обов'язки пастиря і вчителя всіх християн, своєю вищою апостольською владою визначає, якого вчення в питаннях віри чи моральної поведінки повинна триматися вся Церква, – у силу божественного сприяння, обіцяного йому в св. Петрі, володіє тою ж непомильністю, якою з волі божественного Відкупителя повинна володіти Церква Його, коли визначає вчення, яке стосується віри або моральної поведінки, а тому такі визначення Римського єпископа не можуть відмінятися самі по собі, а не за рішенням Церкви. Хто ж, – нехай не допустить Бог! – відважиться проти сього нашого визначення заперечувати, нехай буде проклятий.»

Помірне (з погляду кіл, які побоювалися політичних наслідків прийняття догмату) трактування догмату було викладене у статті єпископа Санкт-Пельтена Йосипа Фесслера (Josef Fessler) «Die wahre und falsche Unfehlbarkeit des Päpste» (Відень, 1871), схвалене Пієм IX як офіційний коментар. Викладена ним думка обмежує непомильність папського вчительства тільки тими випадками, коли Папа чітко висловлює свою волю від імені всієї Церкви.

Переклад з "Католическая энциклопедия"