Спілкування святих

Спілкування святих (лат. communio sanctorum) – постійна спасенна солідарність членів Церкви усіх часів, яка ґрунтується на їх загальному зв'язку з триєдиним Богом; виходить за межі простору і часу; обмін духовними благами між християнами, що здійснюється у Святому Дусі завдяки містичній єдності християн із воскреслим Христом. Згідно з ученням про спілкування святих, три частини Церкви – мандруюча Церква (християни, що нині живуть на землі), страждаюча Церква (померлі християни, що знаходяться у чистилищі) та тріумфуюча Церква (ангели і святі в раю) – мають постійне реальне спілкування у Христі і через молитовне заступництво можуть надавати одна одній допомогу як члени однієї сім'ї. На ідеї спілкування святих ґрунтуються молитви за померлих, почитання святих, а також надання індульгенцій (відпустів). Спілкування святих є постійною характеристикою Церкви, яка не залежить від досконалості її організації, а закорінена у спасенній дії Пресвятої Трійці.

Згідно з  Новим Завітом, Ісус Христос зробив Своїх учнів учасниками єдності в любові, що зв'язує Ісуса з Богом Отцем (пор. Ів 14, 6-24 ; 17, 20-26; 1 Кор 1, 9) завдяки «спілкуванню у Святому Дусі» ( 2 Кор 13, 13, порівн. Флп 2, 1), через Якого християни стали усиновленими дітьми Божими (Рим 8, 14-17; Гал 4, 6). Християни беруть участь як у стражданнях Ісуса Христа  так і в Його славі (1 Петро 4, 13; 5, 1; Рим 8, 17; Флп 3, 10), знаком чого служить Євхаристійне причащання Тіла і Крові Христа (1 Кор 10, 16-17). Спілкування з Отцем і Сином в єдиному Дусі (Еф 2, 18) дозволяє християнам мати спілкування між собою (1 Ів 1, 3.7), молячись один за одного (Рим 15, 30; Еф 6, 18-19) і тим самим творячи єдине  містичне Тіло Христа (пор. Еф 4, 12) – Церкву. Новий Завіт називає християн «покликаними святими» (Рим 1, 7; 1 Кор 1, 2; Кол 3, 12, порівн. 1 Пет 2, 9; 1 Сол 4, 7), храмом Святого Духа (1 Кор 3, 16-17, порівн. Еф 2, 21-22). Християни сподіваються після смерті «жити біля Господа » ( 2 Кор 5, 1-8) в небесній Церкві – Божому місті, новому Єрусалимі, населеному ангелами і праведниками (Євр 12, 22-24; Одкр 3, 12). Есхатологічна єдність Церкви земної та небесної як одного і того ж народу Божого передбачене в єдності земної і небесної літургії (пор. Одкр 4, 9; 5, 13).

У творах отців Церкви була розвинена концепція Церкви як спілкування, заснованого на Євхаристії  (Іван Золотоустий, Гомілія 45 на Євангеліє від Івана; Василій Великий, Передмова до Гомілій; Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри IV, 13), а також ідея єдності між святими на небесах і земною Церквою в Тілі Христовому (Атанасій Великий, Послання до Араконтія 4).  Августин писав про те, що наприкінці часів Бог збере в єдиній Церкві всіх святих «від праведного Авеля до останнього обраного» ( Sermo 341 9, 11; цитується в LG 2).

Текст Апостольського символу віри, що отримав сучасний вигляд не раніше VI ст., містить слова: «Credo in ... sanctorum communionem ...»(«Вірую в ... спілкування святих... »). Слова «communio sanctorum» («спілкування святих») зустрічаються в укладеному  Микитою Ремесіанським (кінець IV ст. або поч. V ст.) поясненні символу віри, що використовується при хрещенні («Ми віримо, що вступаємо у С.с.»). Фауст з Ріеца і Цезарій Арелатський свідчать, що в V ст. у Пд. Галлії символ віри включав слова «спілкування святих». Деякі дослідники (А. Гарнак, Ж. Морен) припустили, що формула communio sanctorum має східне походження і, можливо, використовувалася в Дакії, де Микита Ремесіанський був єпископом. Згідно з іншою гіпотезою (Дж.Н.А.Келлі), ця формула з'явилася в Пд.Галлії. Символ віри з цими словами використовувався в Ірландії з VII ст., в Англії – з IX ст. Мабуть, за Папи Миколи I (IX ст.) дана формула була введена у Римі. Проте ще у XII ст. деякі варіанти хрещального символу віри, що використовувалися в Італії, не містили згадки communio sanctorum.

Первісне значення виразу communio sanctorum залишається предметом дискусій: його можна розуміти або як «спілкування зі святими» і «між святими» , або як «участь у святому», оскільки слово sanctorum може бути формою родового відмінка або від sancti («святі [люди]», тобто померлі праведники, мученики й ісповідники, або ж, відповідно до новозавітнього вживання, усі хрещені християни), або від sancta (аналог грец. τα αγία - «святі [речі]», «щось святе», тобто духовні блага: віра і таїнства, насамперед Євхаристія); український переклад «спілкування святих» відповідає першій інтерпретації. Як би не було, обидві інтерпретації закріплені у церковному переданні, тому що, з богословської точки зору, не виключають, а доповнюють і навіть мають на увазі одна одну: Христос зсилає всім християнам Святого Духа, що освячує їх, зокрема, за допомогою таїнств; це робить можливим для християн передавання один одному духовних благ в єдності любові (пор. Тома Аквінський, Expositio Symbo - UApostolici 10; Summa theologiae III, 82, 6 ad 3).

Діячі Реформації, зберігши поняття С.с., підкреслювали у ньому насамперед аспект спілкування в межах земної Церкви, надаючи першорядного значення її історичній єдності з Ісусом Христом, спільності віри і надії, а також хрещенню та Євхаристії, що поєднують християн. У богослов'ї Контрреформації акцентувались заступництво святих на небесах за християн на землі і в чистилищі, обмін заслугами між членами Церкви, а також необхідність церковного спілкування з Папою Римським. У XIX - XX ст. відбулося певне відродження богослов'я Церкви як communio sanctorum у повноті традиційного розуміння: в католицькому богослов'ї важливу роль у цьому зіграли, зокрема, І.А.Мелер і К. Адам, у протестантському богослов'ї – Д. Бонхеффер.

Документи II Ватиканського Собору підтверджують вчення про єдність мандруючої Церкви з померлими християнами. Споглядаючи життя святих, християни отримують додаткову спонуку йти за Христом і вчаться слідувати шляхом святості. У Своїх святих Бог являє людям Свою присутність і Свій образ. Пам'ять святих служить зміцненню єдності всієї Церкви у братній любові. Єднання з небесною Церквою найбільш піднесеним чином реалізується у Божественній літургії, в якій всі відкуплені прославляють Бога єдиною піснею хвали: звершуючи Євхаристію, християни таємничим чином долучаються до літургії Церкви на небесах, перебуваючи у спілкуванні зі святими (LG 48-51 ).

Підносячи до святих прохання про заступництво, християнин звертається до них як до «посередницької інстанції» на шляху до Бога, а конкретно висловлює свою віру у воскреслого Христа, відновлюючи свій зв'язок з тими, хто разом з ним завдяки Духові Святому знаходиться в єдності з Христом, – тим самим християнин стає учасником славослів'я і прохань, які всі, хто через хрещення належать Христові, разом з Ним звертають до Бога Отця.