Спільнота

Спільнота (євр. qähäl, qahillâ11, cëdâh, грец. Κοινόν, πόλις, лат. Communie) - група або співтовариство людей, які складають у певному аспекті єдине ціле на основі спільності їх рел., нац. або соціально-культ. характеристики. У християнстві термін «С.» використовується як для позначення всього народу Божого, що належить до Вселенської Церкви («С. вірних», «С. віруючих у Христа») так і для зазначення конкретної групи віруючих (напр., «єпархіальна С.», «парафіяльна С.», «С. католиків латинського обряду» , «чернеча С.»); це відображає той факт, що спільність християн здійснюється на різних рівнях.

Єдина Церква, містичне Тіло Христове - це С. людей, які сповідують віру в Ісуса Христа, пов'язаних узами віри, надії і любові, а значить, з'єднаних один з одним в силу загального зв'язку з Богом Отцем через Ісуса Христа в Св. Дусі. Найбільш повно цей зв'язок виражається і здійснюється в таїнстві Євхаристії. С. Церкви - прообраз есхатологічної спільності спасенних «з усіх народів, і з племен, і людностей, і мов» (Од 7,9) . У догм. конст. Lumen gentium II Ватиканського собору зазначається: «У всякій громаді, зібраній навколо престолу під началом священнослужителя-єпископа, знаходиться символ тієї любові та єдності містичного Тіла, без якого не може бути спасіння» (LG 26). У документах Надзвичайного синоду єпископів 1985 особливо підкреслюється, що Церква є С. не тільки в тому сенсі, в якому ми називаємо С. ті чи інші групи людей, нехай навіть тісно пов'язані між собою; Церква - це союз і єднання людей з Богом (пор. Ін 15, 1-11; 17, 1-26) . С. Церкви, будучи знайома з спасенною спільністю Бога з людьми, має бути відкритою по відношенню до всіх людей, в т.ч. і до тих, хто до неї не належить.

У монашестві, що представляє собою особливу форму посвяти Богу, життя в С. займає першочергове місце. Прообразом монаш. С. служить група найближчих учнів Христа, що залишили світ заради служіння Учителю. У документі Братське життя в спільноті (1994), виданому Конгрегацією у справах ін-тів посвяченого Богу життя і товариств апостольского життя, монаш. С. розглядається як дар Св. Духа; як місце, де стають братами; як місце і суб'єкт христ. місії.

Потреба відродити спільнотний дух, властивий ранній Церкві, привела до створення і розвитку в XX ст. різних катол. організацій і рухів, які також утворюють своєрідні С.: «Фоколяри», «Віра і Світло», «Comunione е Liberazione», «Неокатехуменальний шлях» («Неокатехуменат») і т.д. Прагнення до практичного творення єдності в Церкві покликало до життя ряд екуменічних С.: Тезе, Бозе та ін.

У 2-й пол. XX ст. в Католицькій Церкві набула поширення практика створення т.зв. малих (або базових ) церк. С., спрямованих на поглиблення дух. життя за допомогою спільного вивчення Св. Письма і спільних молитов, а також на служіння ближнім з використанням індивідуальних здібностей членів С. Практика малих С. отримала потужну підтримку на ген. асамблеях єпископів Лат. Америки 1968 (Медельїн, Колумбія) і 1979 (Пуебла, Мексика) .