Засуд остаточний

Засуд (євр. ginnûi, грец. Κατάκρΐμα, лат. Dam - natio) − найважчий наслідок непокори людини Творцю, остаточне виключення людини із спілкування з Богом.

Уявлення про кару Божу за грішне життя послідовно розвивається в книгах Старого Завіту, де йдеться про те, що Бог карає людей за грішні вчинки вже за життя на землі: потоп, розсіяння будівничих Вавилонської вежі, знищення Содому і Гоморри (див. Бут. 6-7; 11; 19). Кара Божа для тих, хто противиться волі Творця, проголошується як неминучість (пор. Вих. 20, 5; 23, 21; Втор 5, 9). Сама смерть людини, згідно Біблії, є карою за гріхи прабатьків (див. Бут. 2, 17; 3, 19). Стан після смерті представлено як морок, безсилля, пригніченість (пор. Пс. 6, 6; 30, 10; 88, 11-13). У пізніших книгах Старого Завіту про такий стан після смерті йдеться лише як про долю грішників, а також з'являється думка про пекельні муки, які вони повинні зазнати (пор. Іс. 30, 33; 66, 24; Дан. 12, 2).

Згідно Нового Завіту, засуду підлягають люди, що чинять зло (Ін. 5, 29) або беззаконня (Мт. 7, 23), що не вірують в Ісуса Христа (Ів. 3, 18 ), які перебувають в тяжких гріхах без покаяння (1 Кор. 6, 9 - 10), вбивці, чародії, ідолопоклонники (Об. 21, 8). Однак відкуплені Христом люди звільнилися з-під влади  диявола і отримали можливість спасіння.

Ісус Христос суворо попереджає про реальну небезпеку засуду: «Син Чоловічий пошле своїх ангелів, які зберуть із його Царства всі спокуси й тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі» (Мт. 13, 41-42). У Євангелії пекельні муки засуджених описані метафорично не для того, щоб дати уявлення про їх характер, але для того, щоб підкреслити трагічність стану вічного засуду, або пекла.

Катехизм Католицької Церкви вчить, що «Бог наперед не призначає нікого до пекла; це стається внаслідок добровільного відвернення  від Бога (смертний гріх) і перебування в ньому до кінця життя» (ККЦ 1037).

Жодне рішення, жоден вчинок людини не може бути розглянутий у відриві від попередніх і наступних вчинків і рішень. Кожен наступний крок доповнює і стверджує попередній вибір. Вони нашаровуються протягом усього життя людини і послідовно ведуть її до остаточного вибору − за чи проти Бога, − який людина робить в момент смерті та який залишається незмінним. Небезпека вічного засуду повинна виховувати в людині відповідальність за прийняті рішення. Однак, знаючи про реальність цієї небезпеки, ми не можемо знати напевно, що та чи інша людина засуджена. Віра в реальність загрози вічного засуду з'єднується в християнстві з надією, що врятовані будуть усі. Бог хоче спасіння всіх людей, і Церква молиться про спасіння всіх.