Жак Бертьє, св.

У 1965 році на останній сесії Другого Ватиканського Собору Церква оголосила о.Бертьє мучеником за віру. Він загинув на місії в 1896 році і був мало відомим за межами цього регіону. Жак Бертьє вів непримітне життя: його особисті якості виявлялися в незначній мірі і навряд чи були помічені.

Жак Бертьє народився в селянській родині у французькому місті Польмінак в Кантале, недалеко від міста Орійак. Релігійні почуття в сім'ї було настільки сильними, що його охрестили відразу ж у день появи на світ. Спочатку Жак навчався в сільській початковій школі, потім у християнських братів-монахів у Орійаці. Коли йому було 15 років, батько дозволив йому вступити в підготовчу семінарію в Плео. Він не був найкращим студентом, але все ж здобув середню освіту і вступив до семінарії в Сен-Флер, по закінченні якої 21 травня 1863 був висвячений. Єпископ призначив його вікарієм сусідньої парафії Руанської Богородиці, де Жак протягом дев'яти років займався пастирською діяльністю і, поки зріло його монаше покликання, встиг заслужити людське визнання.

Місіонер-єзуїт

Він покинув єпархію, сім'ю і друзів, щоб вступити до новіціяту Товариства Ісуса в По. Йому було 35 років, в той час як всім його товаришам по новіціяту не виповнилося ще й 20. Роком пізніше він почав вивчати богослов'я в Вальсі, недалеко від Ле Пюї, бажаючи поглибити та оновити свої пізнання в цій сфері. Особливо глибоке враження справили на нього курси, які читав о. Рамєр,  котрий надихнув Жака на поширення культу Найсвятішого Серця Ісуса.

Нова сторінка в житті о.Бертьє - місійне служіння - відкрилася 26 вересня 1876, коли він відправився з Марселя на Мадагаскар. Йому було непросто попрощатися з родиною, особливо з матір'ю, але він був щасливий: його мрія почала збуватися. Спочатку Жака відправили на острів Сент-Марі, де він зіткнувся з серйозними мовними проблемами. Хоча пам'ять його була вже не настільки гнучкою, як раніше, він старанно вчився. Він повинен був безперервно віддавати всі свої сили вивченню мови, і, врешті-решт, настав день, коли християни, яким він служив, почали розуміти його.

 Коли прийшов час, його направили на центральний острів Мадагаскару. З зупинками в Таматаві і Тананаріву він дістався, нарешті, до району Бецілеу. Тут в місті Амбогімандрозо, де люди були далекі від євангельських принципів, він приступив до роботи в якості вікарія. Коли в 1883 році почалася війна з Францією, місіонери були вигнані з міста, і о.Бертьє отримав можливість служити капеланом на північно-східному узбережжі в Дієго-Суарес.

 Коли мир був до певної міри відновлений, о.Бертьє відновив своє звичайне служіння, і його підвищили на посаді, призначивши парафіяльним священиком району Амбосітра. В основному він спілкувався з численними в цих місцях язичниками, з протестантами, які приїхали сюди першими, і з іншими католиками. Тепер у нього було все необхідне для виконання своїх обов'язків.

Його останнє призначення привело його в район Анджорозофади. Він знайшов там християн, і зіткнувся з проблемами, притаманними молодим християнським громадам. Він повністю поринув у життя цієї місцевості і, будучи доступним для кожного, зайнявся вирішенням економічних проблем регіону, а також організацією трудової діяльності, взаємодопомоги та освіти людей. Ніщо не здавалося йому буденним. Він знайшов спільну мову з місцевим суспільством і виявив особливу турботу про слабких і хворих, особливо про прокажених. Він став усім для всіх. Як і на Сент-Марі, народ просто говорив йому, що він "хороший". Незважаючи на деяку запальність характеру, в якій він зізнавався в листах до своєї сім'ї, він зносив всі випробування з неймовірним спокоєм. Єдиною його турботою було приводити людей до віри в Христа, і його район вважався "одним з найбільш процвітаючих і перспективних". Чи варто знову відмовлятися від місіонерів через війну з Францією, питав він. Так Провидіння вело Жака Бертьє до остаточної жертві. Він знову відвідав Реюньйон і своїх товаришів, які, будучи там, терпіли неприємності, і продовжував навчання для розвитку своєї апостольської справи.

Мученик

Повернувшись в Анджорозофади, Жак Бертьє став відновлювати порядок і допомагати жертвам війни, довівши себе до виснаження. Племена меналамба готувалися напасти на головне місто району, і населення, якому загрожувала небезпека, змушене було піти з цих місць і шукати захисту в армії. Незважаючи на напади лихоманки, Жак Бертьє трудився вдень і вночі, захищаючи християн і намагаючись поліпшити умови в створених нашвидкоруч таборах біженців. Зрештою, війська вирушили в Тананаріве, захопивши з собою біженців. Довга колона повільно тяглася вздовж дороги, а о.Бертьє, сидячи верхи на коні, охороняв її. Помітивши хворого хлопчика, що не встигав за іншими, Бертьє негайно зупинився, посадив його на коня, а сам пішов пішки. Вони встигли пройти так зовсім небагато, коли меналамба напали на колону, розбивши її на дві частини. Військові загони залишилися попереду, і велика частина колони виявилася без охорони. Багато сімей розсіялися по околицях, а Жак Бертьє опинився у владі бунтівників. Разом з кількома іншими християнами він втік в село Амбогібемасоандро. Наступного дня меналамба схопили його, побили, розбивши йому голову, і потягли до лісу. Того вечора деякі бунтівники, не знаючи, що робити з полоненими, запропонували о.Бертьє життя з тією умовою, що він залишить проповідь Євангелія. На це він дав просту відповідь, гідну перших християнських мучеників: "Я віддаю перевагу смерті". Тоді в селі Амбіатібе в 60 кілометрах від Тананаріве, загарбники після кількох пострілів вбили його ударами палиці. Подібно св.Стефану і Господу нашому Ісусу Христу, Бертьє, на мить здійнявши руки, вголос помолився за свій народ і за своїх катів. Це трапилося 8 червня 1896.

 У 75 річницю смерті о. Бертьє парафіяни Польмінака привезли з Оверні землю, зібрану біля його будинку, щоб змішати її з мадагаскарської землею - символічний жест, що знаменує тісну єдність мученика з народом, якому він служив. За життя Жак Бертьє був єдиний з тими, кого навертав; він жив з ними одним життям. Він і тепер дивиться з небес на Анджорозофади, Амбіатібе і весь Мадагаскар.

Беатифікований папою Павлом VI 17 жовтня 1965р.

Канонізований папою Бенедиктом XVI 21 жовтня 2012р.