Віт, св.

Найдавніша згадка про його почитання стосується 15 червня в мартиролозі Єроніма (близько 450 року). Отож, без сумніву, мова йде про історичну особистість. Близько 600 року в римській провінції Луканії (сьогодні Базиліката, Нижня Італія) виникла легенда, сповнена відомостями про чудеса і іншими деталями про життя св. Віта. Згодом ця легенда отримала свій розвиток у Верхній Італії, Франції та Німеччині. Відповідно до неї, Віт був сином батьків-поган в Сицилії. Його батько Хілос прагнув всіма можливими способами відвернути сина від християнської віри і зрештою привів його до префекта Валеріана. Однак, коли хлопця намагались побити служники, їх руки паралізувало, а батька вразило сліпотою неземне світло. Тільки після молитви Віта усі вони були зцілені. Валеріан відправив хлопчину назад до батьківського дому.

Зрештою, разом із вихователем Модестом і нянькою Кресценцією, Віт утік від переслідування батька в Луканію, куди їм трьом щоденно приносив їжу орел. Коли стало відомо, що вони християни, то їх арештували і в Римі при Діоклетіані піддали допиту з тортурами. Віт вилікував одержимого сина імператора, однак Діоклетіан все одно наказав їх трьох кинути у в’язницю і закувати у кандали. Тоді з’явився ангел в небесному сяйві і визволив їх з пут. Після цього їх кинули в котел з киплячою олією, із якого вони вийшли неушкодженими. Леви, до яких їх кинули, не завдали їм жодної шкоди. Потім їх підняли на дибу, та страшний землетрус змусив затрястись усе місто і зруйнував усі язичницькі храми. В кінці кінців ангел завів їх назад до Луканії, де вони померли мирною смертю.

Як історичне зерно цієї легенди можна лише виокремити походження св. Віта з Сицилії; мучеництво могло відбутись за часів Діоклетіана. Припустиме перебування в Луканії може мати в основі перенесення туди мощей,  що відбулось пізніше.

Відповідно до одного з передань, у 583 році мощі св. Віта були перенесені з Сицилії до Нижньої Італії. Абат Фульрад розпорядився в 756 р. доставити їх у свій монастир Сент-Дені. Абат Хільдуін подарував їх (можливо, лише частину) в 836 р. монастирю Корво поблизу Хокстера на р. Везер, який став пізніше головним центром вшанування Віта. Звідти герцог Богемський Венцеслав (помер в 939 р.) отримав руку святого, на честь чого він побудував у Празі церкву - майбутній празький собор св. Віта. Карл IV придбав в 1355 г. мощі з Павії. Під час 30-літньої війни всі мощі з Корво були вкрадені і, ймовірно, перенесені до Праги. У зв'язку з таким перенесенням мощей поширилося шанування з Корво вгору по Рейну в Рейхенау, до Верхньої Італії, з Вюртемберга він досяг Баварії, Сент-Галлена, Карінтії і Фріауля. Св. Віт користувався особливо з XIII - XIV до XVII - XVIII ст. надзвичайно великим шануванням. Сьогодні налічують приблизно 150 місць, які вважають, що мають його мощі, більше 1300 місць вважають його покровителем церков, каплиць і вівтарів. З IX ст. його зараховують до 14 заступників (помічників у біді). Його популярність відображається також на кількості його патронатів (40) і в обширній іконографії. Велика частина його атрибутів і патронатів пояснюється подробицями його легенди, деякі - перенесенням мощей, деякі - його святом в день літнього сонцестояння (15 червня через помилковий юліанський календар вважалося в IX ст. найдовшим днем у році).

Св. Віта зображають як дитину чи хлопчика в котлі над вогнем чи з маленьким котлом в руці. З пальмовою гілкою, книжкою, вороною чи орлом; лев або вовк поруч з ним. Часами зображали з Модестом і Кресценцією.

Покровитель Сицилії, Праги, Богемії, Саксонії, Корво, мідників і котельщиків, пивоварів; помічник при біснуватості, шаленстві, епілепсії, синдромі Гантінгтона.