Кардинал

КАРДИНАЛ (лат. cardinalis - головний, основний) - найзначиміший титул в Католицькій Церкві після Папи Римського. Відповідно до ККП 1983 у функції К. входить обрання Папи на конклаві і допомога  йому в проводі Вселенською Церквою, яку вони надають колегіально, виконуючи дорадчі функції при Папі під час консисторій, і індивідуально, очолюючи відомства та інші постійні служби Римської курії і Держами-Міста  Ватикан. Всі разом К. складають Колегію кардиналів, яку очолює К.-декан.

Посада К. відноситься до області церковного, а не Божественного права. Спочатку титул cardinalis застосовувався до церков і дияконій Риму. Пізніше, в IV ст., він перейшов до гол. служителів т.зв. титульних церков Риму і його гол. приміських єпархій: термін presbyteri e diaconi cardinales зустрічається, за свідченням Папи Захарія, ще під час понтифікату Папи Сильвестра I. Папа Римський в управлінні своєю єпархією спирався на допомогу пресвітерів, а також 7 дияконів, які займалися поточними церк. справами і доброчинністю (в 1-й пол. III ст. Папа Фабіан розділив Рим на 7 округів, призначивши для кожного з них диякона). Починаючи з V ст. єпископи 7 єпархій в передмістях Риму ввели в практику щотижневе служіння Літургії в папській Латеранській базиліці. Настоятелям 25 (пізніше 28) рим. титульних церков також було поставлено в обов'язок крім богослужінь у своїх храмах проводити щотижневі Літургії в ін великих рим. базиліках - Санта Марія Маджоре, Св. Петра, Св. Павла (Сан Паоло фуорі ле Мура) і Св. Лаврентія, до яких вони тим самим були приписані. Єпископи 7 приміських церков отримали назву К. у VIII ст., а настоятелі рим. титульних церков - з кін. Х ст.

З часів Григоріанської реформи К. стали безпосередніми помічниками Папи в управлінні Церквою. З цих пір 7 т.зв. палатінських і 12 окружних дияконів (тоді Рим був розділений на 12 адм. округів) були також включені в число К. У 1059 Папа Микола II декретом In nomine Domini зробив К.-єпископів єдиними вибірниками Римських пап. При Папі Урбані II почала формуватися ІІІ-ступінчаста структура Колегії К., яка остаточно склалася в 1150, коли Папа Євгеній III призначив К.-декана (єпископа Остії) і камерарія для управління церк. власністю. Папа Сикст V в конст. Postquam verus від 3.12.1586 законодавчо закріпив поділ Колегії К. на 3 чини.

З 1163 Римські папи стали зводити в кардинальську гідність також і прелатів, що живуть поза Римом: Папа Олександр III дозволив архиєп. Майнцу Конраду Віттельсбахському повернутися на катедру після призначення його К., а для приписки до рим. клиру призначив його священиком однієї з титульних церков міста. Цей звичай зберігається і до цього дня: кожен К. (крім К.-єпископів) має титул пресвітера чи диякона однієї з рим. титульних церков чи дияконій.

Папа Павло VI в 1965 ввів в Колегію К. деяких патріархів Сх. Католицьких Церков, зберігши за ними титул їх патріарших катедр (motu proprio від 11.02.1965 Ad Purpuratorum Patrum).

Т.ч., відповідно до іст. традиції Колегія К. поділяється на 3 чину (CIC 350): 1) чин К.-єпископів, до якого відносяться К., яких Папа удостоїв титулу однієї з 6 єпархій передмість Риму (Альбано, Фраскаті, Палестрина, Порто і Санта-Руфіна, Сабіна і Поджо-Міртето, Веллетрі і Сеньі), і патріархи Католицьких Церков сх. обрядів, зведені в гідність К. К.-єпископом Остії є К.-декан, який зберігає і титул церкви, який мав до обрання деканом; 2) чин К.-пресвітерів, що удостоїлися титулу однієї з найстаріших рим. церков; подібно до К.-єпископів, вони не мають влади управління у своїй титульній церкви, однак надають їй підтримку і допомогу (дане обмеження, введене Папою Інокентієм XII в 1692, підтверджено в кан. 357 § 1); 3) чин К. - дияконів, удостоєних титулу однієї з дияконій Риму.

У даному випадку назви "єпископ", "пресвітер" і "диякон» слід розуміти не як свящ. сан, а як терміни, що з'явилися в певних іст. умовах. Відповідно до motu proprio Папи Івана XXIII від 15.04.1962 і кан. 351 § 1 ККП священик, зведений Папою в гідність К., повинен бути висвячений в єпископи (хоча з цього правила можливі виключення).

Зарахування К. до того чи іншого чину і можливість переходу з одного в інший регулюються положеннями канон. права (CIC 350 § 5-6). У момент призначення кожен К. зараховується до чину або пресвітерів, або дияконів. К.-диякони через 10 років після оголошення декрету про призначення можуть переходити в чин пресвітерів (за наявності вільного титулу); перевага віддається тим, хто був призначений раніше інших претендентів. Перехід в чин єпископів з чину пресвітерів відбувається відповідно зі старшинством.

К. вільно обираються Папою Римським серед єпископів і священиків, що відрізняються вченістю, благочестям і розсудливістю (CIC 351 § 1).

Піднесення до гідність К. здійснюється папським декретом (оголошується на ординарній консисторії), в якому новому К. надається титул церкви або дияконії. На консисторії К. вручають кардинальську біретту і кардинальський перстень як знак особливої ​​гідності й з'єднання з катедрою Св. Петра. К. носять вбрання червоного кольору, що символізує готовність пролити кров за Церкву. В особливих випадках (як правило, з політ. мотивів) Папа оголошує про призначення К., але не називає його ім'я (nomen in pectore sibi reservans): призначений in pectore отримує обов'язки і права К. тільки з моменту офіц. проголошення (CIC 351 § 3).

К. мають богослужбові та інші привілеї, в т.ч. privilegium canonis і privilegium fori, відповідно до яких в церк. судочинстві їх судити може тільки Папа (CIC 1405 § 1, п. 2). К. мають повноваження приймати сповідь у всіх країнах світу без обмежень (CIC 967 § 1), а також звільнені з-під юрисдикції місцевих єпископів у справах, що стосуються їх особисто (CIC 357 § 2).

Виконувані К. функції можуть бути ординарними (під час понтифікату) і надзвичайними (коли Св. Престол вакантний).

К., що займають постійну посаду в Рим. курії і які не є єпарх. єпископами (куріальний К.), повинні проживати в Римі. Відповідно до ст. 21 Латеранських угод вони отримують громадянство Ватикану.

Після смерті правлячого Понтифіка всі К., очолюють відомства Рим. курії, в т.ч. держ. секретар і префекти Рим. конгрегацій, втрачають свою посаду (ст. 6 конст. Pastor Bonus від 28.06.1988). Виняток становлять камерленго Св. Римської Церкви і старший пенітенціарій, які продовжують виконувати свої обов'язки. Ген. вікарій Папи для Римської єпархії, архипресвітер базиліки Св. Петра і ген. вікарій Папи для Граду Ватикан також не припиняють виконання своїх повноважень (Конст. Папи Івана Павла II Universi dominici gregis, 1996).

По досягненні 75 років К. отримують пропозицію відмовитися від займаних посад (CIC 354).

До кін. XIX в. світська влада мала можливість впливати на призначення К. (початок цієї традиції поклав перший «авіньйонский» Папа (Авіньйонський полон пап) Климент V); з часом Римські папи визнали за імператором Свящ. Рим. імперії, королями Іспанії, Франції, Португалії та Польщі, а також венеціанським дожем право рекомендувати для призначення т.зв. К. корони (cardinales coronae). Проте фактично це було швидше почесне звання, оскільки його власники воліли залишатися при дворі свого правителя.

Палатінськими називалися К., які в силу своєї посади повинні були бути завжди в розпорядженні Папи, тому проживали в Апост. палаці. Вперше вони згадуються в 735, коли Папа Григорій III до 14 наявних окружним дияконів додав ще 4, названих cardinales Palatini, в обов'язки яких входило допомагати Папі під час богослужінь у Латеранській і Ватиканській базиліках. З плином часу вони перетворилися на найближчих співробітників Папської двору. Новообраний Понтифік стверджував їх на посаді або призначав нових. До поч. XX ст. залишалося двоє палатинських К. - начальник Апост. канцелярії і держ. секретар. Папа Павло VI в motu proprio Pontificalis domus (28.03.1968) скасував посаду начальника канцелярії.

До недавнього часу існувала також посада К.-протектора  монашого чину або конгрегації, які не перебували в його юрисдикції, але отримували його підтримку і заступництво. Початок цієї традиції поклав Франциск Ассизький, що рекомендував своїм наступникам кожного разу звертатися до Папи з проханням про призначення одного з К. покровителем Чину францисканців. У 1964 Державний секретаріат припинив практику призначення К.-протекторів для монаших чинів і згромаджень. Сьогодні К.-протектори підтримують навчальні та виховні установи Церкви - Папську Церковну академію, Римську богословську академію, Марійсьу академію, Римську археологічну академію та ін.

Переклад з catholic.ru